В ефірі одного з телеканалів рішучий міністр заявив про начебто очевидні для кожного речі, що за літніх батьків діти повинні нести відповідальність і матеріально їм допомагати.

“Я вважаю, що у випадку дітей до літніх батьків має бути жорстка відповідальність — потрібно законодавчо ввести серйозну відповідальність — вони теж повинні платити аліменти на утримання батьків. У 51-й статті Конституції написано, що батьки зобов'язані утримувати своїх неповнолітних дітей, повнолітні діти зобов'язані піклуватися про своїх непрацездатних батьків”, — сказав Рева.

Допомагати батькам — справа свята. І допомагати варто, просто чи варто це все прописувати в законі і передбачати штрафні санкції? Можливо варто залишити українцям бодай якийсь приватний простір для виховання, чи роботи совісті?

Проте виглядає, що досвід бездержавності (а точніше перебування в тоталітарній державі) повпливав на українців в доволі специфічний спосіб, будь-яку проблему, яку українець бачить перед собою, він буде намагатися вирішити за допомогою держави, штрафів, кримінальної відповідальності і прийняття відповідного закону. Байдуже чи йдеться про захист тварин, пиття пива, куріння, читання чи підтримку батьків. Сентенція американського президента Рональда Рейгана про те, що держава не вирішує проблеми, вона їх фінансує, абсолютно чужа пересічному українцю.

До речі, як не парадоксально, але той же Андрій Рева, декларує себе прихильником системи Рейнага, зокрема й податкової. Проте, якось так виходить, що ініціативи міністра на відміну від американсього президента призводять тільки до зростання податкового навантаження. Знову таки на відміну від американців, українців це не дуже турбує, бо податків вони самостійно не сплачують, за них це робить роботодавець якого переважно сприймають як кровопивцю і олігарха, тому мовляв, нехай платить більше.

Звісно, цікаво б знати, що саме пан міністр має на увазі пропонуючи запровадити “аліменти” для утримання батьків? Скільки вони мають складати? З якого віку їх мають сплачувати? Останнє питання взагалі стоїть руба, оскільки за українськими законами багато хто вже в 40 років може перебувати на пенсії. Загалом, можна не сумніватися, що подробиці можуть бути куди цікавішими за благородну ідею підтримати стареньких.

Загалом, те що Андрій Рева не боїться пропонувати навіть контроверсійні ідеї пошуку нових джерел для виплати старшому поколінню, скоріше позитив. Бо як правило, зусилля українських економістів та фахівців соціальної сфери концентруються на боротьбі проти підвищення пенсійного віку, інших ідей у них немає.

Натомість, навіть залишаючись в межах національного табу на підвищення пенсійного віку нинішній команді реформаторів уже вдалося провести норму про підвищення необхідного стажу для отримання повноцінної пенсії. Проте, як бачимо зупинятися на цьому ніхто й не думав.

Сумнівно, що ідею Андрія Реви вдасться реалізувати, але вона яскраве свідчення, що нині діюча, солідарна пенсійна система дихає на ладан. Пошук ресурсів буде продовжено. Діра в бюджеті пенсійного фонду в майже 140 млрд гривень примушує шукати гроші з усіх сил. Тому у ідеї міністра доволі серйозне підґрунтя — потрібні гроші. Окрім того, скидається на те, що це тільки питання часу коли діючий, чи наступний український уряд плавно підійдуть до перегляду норми про зниження єдиного соціального внеску з 38 до 22 відсотків. Як прогнозував ще в 2015 році екс-міністр фінансів Ігор Уманський — від цього нікуди не подітися.

Проблема пошуку додаткових коштів для забезпечення пенсіонерів турбує не тільки українців, це глобальна проблема. Ще до війни, при високих цінах на нафту академік Російської академії наук Віктор Полтерович міркував щодо необхідності індивідуалізації сплати пенсійних внесків, мовляв, якщо платник знає, що ці гроші потраплять до когось з родичів, до матері, чи батька, то погодиться навіть заплатити більше. Якимось невідомим, абстрактним співвітчизникам люди платити не готові. До речі, слід відзначити, що популярна на пострадянських теренах скандинавська модель в основі своїй має саме ставлення до співвітчизників як до членів родини, але тут варто пам'ятати, що за населенням це невеликі країни. Норвегія — 5 млн., Фінляндія — 5 млн., Швеція — близько 10. Вони сплачують високі податки, великі пенсійні внески, але не чужим людям, гроші фактично залишаються в родині. У нас в Україні трішки інші пропорції, та й традиції також інші.

Для наших теренів куди характерніших італійський досвід, коли молодь довго живе з батьками, а бабуся з дідусем діляться пенсією з внуками і при цьому, кожен нормальний італієць мріє заплатити менше податків, а натомість більше отримати з бюджету. Такі ідеї не чужі і маленьким українцям.

Чи набуде ідея “пенсійних аліментів” від Андрія Реви законодавчого оформлення, наразі невідомо, але не виникає сумнінів, що додаткові ресурси для підтримання пенсійної системи навіть на нинішньому рівні (навіть не кажучи про якесь покращення) доведеться шукати і то доволі інтенсивно. Як не крути, а збільшення тривалості життя, старіння і низький вік виходу на пенсію не залишають українцям великого вибору. І чим далі, тим неприємнішим він буде. Принаймні поколінню моїх ровесників, не кажучи вже про молодші покоління, очікувати на гарантовану державою, як у нас люблять казати “достойну” пенсію не доводиться. Все доведеться вирішувати в індивідуальному порядку. І тут стратегій теж чимало. Можна зробити ставку на дітей, які згодом будуть допомагати в добровільний, чи примусовий спосіб, можна наскладати трохи валюти в матрац, можна прикупити кілька квартир, можна навіть спробувати заробити пенсію в Польщі чи Німеччині (благо для цього треба пропрацювати там всього 5 років), а можна спробувати стати народним депутатом (або президентом) і отримувати чудове пенсійне забезпечення. Найкраще брати приклад з чинного президента у якого є і статки, і статус, і стаж, і чудові діти. В такому випадку (якщо вам буде сприяти фортуна), то ламати голову чи потрібні пенсійні аліменти від міністра соцполітики, вже не доведеться.

Петр БИЛЯН