Думки в The Washington Post оглядача Ішаана Тарура

Цього року День незалежності України припав на півроку від початку вторгнення Росії 24 лютого. Ці дві події нерозривно пов’язані – українці відзначають 31 рік незалежності від СРСР, залишаючись у стані підвищеної готовності до військової ескалації зі сторони Кремля.

Володимир Путін, російська еліта та ідеологи, які підтримують війну, розглядають Україну як штучну державу та невід’ємну частину «русского мира» – реваншистської концепції імперських ідей РФ. Кремль навіть планував військовий парад у центрі Києва після того, як завершить те, що, як очікував, буде легким завоюванням. Натомість, тепер є парад згорілих російських танків уздовж центрального проспекту української столиці, а мешканці розмахують українськими прапорами та позують для фото біля обгорілих веж та гусениць російської техніки.

Київ – далеко від Кремля після того, як українські війська відбили перший напад РФ на українську столицю. Українські сили зараз мобілізуються, щоби повернути землі на півдні країни, захоплені раніше росіянами. Аналітики пророкують довгу й запеклу битву.

Війна обійшлася українцям жахливою ціною життів, ресурсів та фізичної інфраструктури. Але це підкреслило поділ між Україною та її більшим сусідом. Перша отримала статус кандидата в члени ЄС та широку солідарність за кордоном. Друга відчуває труднощі через західні санкції й міжнародну ізоляцію, що поглиблюється.

Шість місяців війни зміцнили відчуття української державності.

«Ми сильніші за духом, єдністю, як суспільство і як нація. Це наслідок глибокого та інтуїтивного розуміння екзистенційного ворога та загрози», – каже депутат Іванна Клімпуш-Цинцадзе.

Вона стверджує, що антиукраїнська риторика, що виходить із Кремля та його пропагандистських рупорів, не кажучи про задокументовані звірства, скоєні російськими військами на українській землі, поставила її співвітчизників перед «гамлетівським питанням: бути чи не бути?

У тіні війни ентузіазм щодо української ідентичності лише зріс. У квітні мої колеги повідомили, що багато двомовних українців перестали говорити російською після того, як їхню батьківщину захопили російські солдати. Це підтвердилося навіть для багатьох українців, які виросли переважно російськомовними громадянами.

«Багато людей почали переходити на українську мову, розуміючи, що були насильно русифіковані. Відмінність пов’язана не так з етнічними відмінностями, як з політичними цінностями. Йдеться про розуміння того, до якої частини цивілізації належимо, що нам небайдуже, як цінуємо людське життя. Багато хто, незалежно від того, якою мовою говорять, не бажає асоціюватися з «русским миром», який Путін намагається принести до нашої країни», – сказала Клімпуш-Цинцадзе.

«Україна – дуже багатонаціональна країна. Цілком неправильно думати, що вона розділена між деякими своїми ідентичностями. Вона інклюзивна. У нас чудова консолідація між нашими християнами та мусульманами, насамперед кримськими татарами, а також між україномовними та російськомовними», – каже український філософ Володимир Єрмоленко.

«Це різноманітне та всеосяжне почуття української ідентичності уособлює президент Володимир Зеленський – єврей, який виріс у російськомовній громаді, але чиє могутнє лідерство під час війни ґрунтується на його надприродному розумінні того, як об’єднати безліч течій, які становлять сучасну українську націю», – написав старший науковий співробітник Адріан Каратницький з Atlantic Council.

Єрмоленко додав, що відбулося зближення ліберальної та консервативної, патріотичної програм, і що українська ідентичність прямо зараз пов’язана не з культурними чи етнічними чинниками, а з прагненням країни до демократії.

«Боротьба за незалежність України йде пліч-о-пліч з боротьбою за особисту свободу», – зазначив він.

Цю думку підтверджує недавнє опитування Інституту соціології Національної академії наук України. Три чверті українців у липні заявили, що вважають демократію найкращою формою правління, що на 15% більше, ніж минулого року. Підтримка Зеленського різко зросла – 88% українців заявили, що довіряють президенту «в основному» чи «повністю». Лише 20% вважали так під час опитування в грудні минулого року, до початку війни.

Найбільш показово, що на запитання, що, на їхню думку, об’єднує українців, 76% назвали «віру в краще майбутнє». Це більш ніж удвічі перевищує той самий рівень у грудні 2021 року.

«Цей сплеск колективного оптимізму передбачає, що допомога Заходу може посилити надію українців на своє майбутнє, а також їхню рішучість боротися проти агресії Росії», – пишуть дослідники Михайло Алексєєв та Сергій Дембіцький.

США намагаються зробити свій внесок. Адміністрація президента Джо Байдена має оголосити про додаткову допомогу Україні у розмірі $3 млрд для навчання та оснащення української армії. Чиновники в Києві, як і раніше, вважають, що Заходу слід значно посилити тиск на Росію.

Українські захисники, можливо, завадили «цілі Росії зі знищення української державності та української нації», написав міністр оборони Олексій Резніков, але «немає жодних сумнівів, що Росія не відмовилася від планів знищення України. Навпаки, Москва, як ніколи, сповнена рішучості продовжувати програму геноциду за будь-яку ціну».

«Кожного божого дня втрачаємо людей, наші міста руйнуються, нові сім’ї залишають свої домівки. У нас немає іншого вибору, окрім як боротися, щоби вижити», – стверджує Климпуш-Цинцадзе.

Источник: gazeta.ua