В Оболонському суді Києва слухається справа за звинуваченням у держзраді та пособництві в розпалі війни екс-президента України Віктора Януковича. Днями було заслухано по цій справі свідчення міністра оборони України в лютому—березні 2014 року адмірала Ігоря Тенюха й начальника Генерального штабу Збройних Сил України (до 19 лютого 2014-го), уповноваженого ВР України за діяльністю Міністерства оборони України генерала Володимира Замани.

Ще 28 лютого 2014 року на засіданні Ради національної безпеки і оборони під головуванням виконувача обов’язків президента України Олександра Турчинова Ігор Тенюх заявив: “Сьогодні ми зможемо зібрати зі всієї країни військове угруповання чисельністю понад 5 тис. військовослужбовців, здатних виконувати бойове завдання. Їх можемо кинути в Крим, але це не вирішить проблеми півострова. Ми їх там просто покладемо. А що робити з тисячами кілометрів кордону та підготовкою Росії до вторгнення? Коли зайдуть зранку з боку Чернігівської області, то до вечора вже в Києві будуть!”.

Пізніше і під час виступу у Верховній Раді України, і в коментарях пресі, і під час згаданого судового засідання адмірал Тенюх дотримувався наведеної вище позиції.

Але генерал Замана категорично заперечував Тенюху як під час службових нарад, так і в коментарях та інтерв’ю, які він надавав пресі. На судовому засіданні 8 лютого 2018‑го він заявив (за стенограмою): “Проблемы в обеспечении, комплектации и подготовке Вооруженных Сил имелись. В целом ВСУ были боеспособны. Численность достигала 165 тыс. человек. 90—100 тыс. боеспособных, обеспеченных, экипированных. Это силы немедленного реагирования — порядка 30—35 тыс., силы постоянной готовности, которые нуждались в доукомплектовании, и силы наращивания — кадровые соединения и военные части, которые требовали мобилизации и приведения в боевую готовность. На это предусматривалось 30—45 суток. Тогда численность достигла бы 220 тыс. человек”.

Коли в судовому засіданні в Ігоря Тенюха запитали думку про інформацію, яку генерал Володимир Замана повідом­ляв Олександру Турчинову та іншим, адмірал заявив, що вона часто не відповідала дійсності.

Отже, за версією Ігоря Тенюха, у лютому 2014 року в нас було лише 5 тис. боєздатних військ, за словами Замани — 100 тис.

Боєздатність будь-яких збройних сил оцінюють за комплексними характеристиками, але загальна чисельність — один з основоположних показників. І те, хто саме з воєначальників каже неправду, має принципове значення для відповіді на питання: чи були ми здатні втримати Крим у 2014-му?

Розглянемо це питання комплексно, спираючись виключно на офіційні достовірні джерела.

Передусім треба пояснити, що міністр оборони та начальник Генерального штабу — уповноваженні особи, які безпосередньо підпорядковуються верховному головнокомандувачу (тобто президентові).

Згідно з наявним і законодавчо закріпленим положенням Міністерство оборони України реалізує державну політику у сфері оборони, здійснює воєнно-політичне та адміністративне управління Збройними Силами, визначає засади їхнього будівництва та напрями розвитку. Генеральний штаб здійснює стратегічне планування застосування Збройних Сил та інших військових формувань, розробляє і втілює заходи оборонного планування, здійснює оперативне управління Збройними Силами.

З огляду на це начальник Генерального штабу ЗСУ Замана в лютому—березні 2014 року мав би бути компетентнішим у питанні чисельності Збройних Сил України, ніж щой­но покликаний із відставки адмірал Ігор Тенюх.

Але генерал Замана повторив офіційні цифри часів свого керування Генеральним штабом. Так, згідно з підписаним Віктором Януковичем законопроектом “Про чисельність Збройних Сил України на 2013 рік” станом на 31 грудня в складі наших військ була 168 201 особа. Із них — 125 482 військові, а решта — цивільні працівники.

На перший погляд, досить потужні цифри. Причому вони підкріплюються таким солідним джерелом, як “Біла книга-2013. Збройні Сили України” — офіційним виданням Міноборони. Наприкінці в ньому наводяться красиві таблиці з організацією та бойовим складом Сухопутних військ, Повітряних сил і Військово-Морських сил Збройних Сил України із зазначенням чисельності особового складу та військової техніки.

Наприклад, у таблицях вказано, що в складі Повітряних сил було 160 бойових літаків. Але вже давно пораховано та загальновідомо, що станом на початок АТО в нас було лише близько 20 справних бойових літаків. Решта не літали й тільки рахувалися за документами. Можливо, і десятки тисяч військовослужбовців, про яких ідеться в повідомленнях Замани, указі Януковича та красивих таблицях “Білої книги-2013”, — це теж лише штатні посади, “мертві душі”?

Частково відповідь на це питання знаходимо в тій самій “Білій книзі-2013”, але в середині тексту.

У 2013 році було проведено два останні призови молодих людей на строкову службу. Причому після осіннього Янукович заявив про відміну строкової служби в Збройних Силах України.

Згідно з “Білою книгою-2013” на кінець року в лавах Збройних Сил України служило: 7,5 тис. юнаків призову весни 2013-го, 5 тис. юнаків призову осені 2013-го.

На сусідній сторінці згаданого видання є зіставлення кількості сержантів і солдатів контрактної служби та солдатів строкової служби: 69,6% і 30,4%.

Нескладно порахувати, що на кінець 2013-го в усіх Збройних Силах України нараховувалося приблизно 28,6 тис. контрактників. Але в цій цифрі теж є свій нюанс. Багато офіцерів розповідає про те, що у 2013 році були розгорнуті цілі “бабські батальйони”: зв’язку, матеріально-технічного забезпечення.

7 березня 2013-го, напередодні радянського жіночого свята, Міністерство оборони України вирішило пафосно привітати всіх жінок, що служать і працюють у Збройних Силах України. Станом на ту мить у ЗСУ була така їхня кількість: 1,6 тис. офіцерів контрактної служби, 4,7 тис. сержантів контрактної служби, 9770 солдатів контракт­ної служби , 370 курсантів, більше ніж 30 тис. — цивільні працівники. Загалом 47 тис.

Серед жінок-військовослужбовців таких, як легендарна Надія Савченко (тобто справді бойових кадрів), практично не було. Традиційно це доньки та дружини офіцерів.

Отже, половина наявних на кінець 2013 року сержантів і солдатів-контрактників були жінками відносно “мирних” спеціальностей.

Але й друга половина контрактників теж надто проблемна. За віковою категорією значна частина цих хлопців мали 18—20 років. Ще з початку 2013-го, коли стало відомо про те, що незабаром буде скасовано призов до армії, багато юнаків призивного віку, яким не було куди подітися, одразу йшли до військкоматів та оформлювали контракт. Особливо це було модно в колишніх військових містечках, де роботи немає, проте є військові частини, у яких можна влаштуватися служити й одержувати зар­плату. Бойова готовність цих “контрактників”, зважаючи на їхній вік, досвід і набуті знання, була практично нульовою.

У підсумку маємо 72,5 тис. військовослужбовців та 45 тис. цивільних працівників, левову частину яких становить жіноцтво.

Щоб вирізнити власне бойову складову з цих цифр, маємо відняти цивільних працівників, жінок, солдатів строкової служби (використовувати їх у бойових умовах заборонено законодавством), військовослужбовців, які зрадили в Криму, офіцерів із різних управлінь, військово-навчальних закладів, допоміжних частин, більшості частин Повітряних сил тощо.

У сухому залишку матимемо 5—6 тис. офіцерів і солдатів за контрактом. Про що й казав адмірал Ігор Тенюх на нараді 28 лютого 2014 року.

Таким чином, унаслідок діяльності керівництва держави та Збройних Сил України у 2012—2013 роках ситуація виявилася такою:

• військовослужбовців було на 50 тис. менше, ніж це декларувалося (вочевидь, гроші бюджету, які виділялися на таку кількість “мертвих душ”, успішно розкладалися по кишенях керівників оборонного відомства);

• більшість бойових посад зайняті абсолютно небойовим елементом (жінками, бюрократами в погонах і непідготовленими юнаками);

• реальна кількість боєздатної військової техніки була приблизно у 8—10 разів меншою, ніж це декларувалося “Білою книгою-2013” та іншими документами.

З одного боку, зараз усю вину можна списати на Януковича й екс-міністра оборони Павла Лебедєва, який також перебуває під захистом Російської Федерації. З другого боку, це вина передусім генерала Замани, а також інших генералів, що тоді обіймали керівні посади в Міністерстві оборони України, очолювали види Збройних Сил України тощо.

Можливо, адмірал Ігор Тенюх або генерал Володимир Замана готові надати якісь інші документи про реальну чисельність Збройних Сил України станом на початок 2014-го. Наприклад, бойовий розклад із зазначенням точної кількості особового складу кожної частини окремо, причому за категоріями. І якщо цифри, які називав упродовж 2014—2018 років Ігор Тенюх, підтвердяться, то логічно було б порушувати питання про притягнення низки посадовців оборонного відомства у 2012—2014-му до кримінальної відповідальності.

На останок хотілося б навести свідчення Ігоря Підопригори, офіцера 36-ї окремої бригади берегової оборони Військово-Морських сил, яка розташовувалась у селі Перевальному (Крим). Тоді беззаперечно в бригаді та артилерійській групі при ній було лише близько 800 військовослужбовців (із них тільки третина вийшла на територію України, решта виявилася зрадниками).

Під час збройної агресії Російської Федерації в Криму за штатом на озброєнні 36-ї бригади було орієнтовно 40 танків, 60 бойових машин піхоти й потужна артилерія. Усе це озброєння також фігурує в красиво намальованих таблицях “Білої книги-2013”.

Фактично згідно із задокументованими свідченнями Ігоря Підопригори було підготовлено до бойового застосування (з отриманими боєприпасами, укомплектованими акумуляторами та екіпажами): танків — 3, БМП-2 — 10, 120-мм мінометів — 6. І це все, що могли протиставити агресору безпосередньо ті частини Збройних сил України, які дислокувалися на Кримському півострові.

Ярослав ТИНЧЕНКО