Сам ореол “європейськості” надає символічну легітимацію конкретним моделям змін, під які часто можна отримати абсолютно матеріальну фінансову підтримку на їхню реалізацію.

Координація українського громадського сектору з європейськими інституціями дозволяє створювати вікна можливостей для проведення реформ навіть там, де їх взагалі могло б не бути.

Однак, незважаючи на такий високий статус євроінтеграційної ідеї в суспільстві та політикумі, з цим статусом пов’язана одна дуже суттєва загроза: європейську інтеграцію ризикують спрофанувати як ідею шляхом її перетворення на політичний міф — такий собі еквівалент хрущовського гасла “досягнення комунізму до 1980 року” у ХХІ столітті.

Культура декларацій

В політичну культуру наших владних еліт ввійшло декларування світлих намірів, зустрічі і фотосесії з іноземними високопосадовцями, що дають старт розробці проектів якихось змін, що іноді навіть можуть бути реалізовані на рівні законодавства.

Однак, як тільки виникає загрозлива для когось ситуація матеріалізації прагнень до реформ у дійсність, чиїсь ноги з усією рвучкістю інстинктивно тиснуть на гальма:

— реформаційні законопроекти містичним чином провисають десь в Раді (новий виборчий кодекс, законопроект про антикорупційний суд);

— реєструються нові законопроекти, що різними способами планують нейтралізувати вже прийняті норми (виведення голів ОДА та РДА з-під дії нового закону про державну службу) чи банально помститись їхнiм ініціаторам (електронне декларування для представників антикорупційних організацій);

— розробляється підзаконна нормативна база, що коригує до невпізнання окремі важливі місця прийнятого законодавства (процедурно унеможливлене право обирати постачальника з нового проєвропейського закону про ринок природного газу).

Дуже сумно робити для себе висновок про те, що критерієм можливого успішного прийняття “проєвропейської” реформи є не те, наскільки вона буде ефективною у пришвидшенні зростання вітчизняної економіки, а те, наскільки вона є “безпечною” для конкретних груп інтересів з усталеними моделями співпраці з державними органами.

“Безпечні” нововведення приймаються “на ура”, хоча найсуттєвіші реформи передбачають якраз ті “небезпечні” новації. Тому настав вже час відійти від культури пишномовних декларацій.

Зміна політичного дискурсу без трансформації реальних управлінських практик, що забезпечують середовище існування цього дискурсу, є не більше, ніж бутафорією.

Відображенням справжніх цінностей є не заяви, а дії, і, попри зміну публічної риторики, саме дії або їхня відсутність є найкращим дзеркалом справжніх намірів вітчизняних владних еліт.

Інтеграційна драбина

За останні чотири роки Україна досягла значних успіхів на своєму шляху до об’єднаної Європи. Це беззаперечний факт. Підписання угоди про Асоціацію з ЄС, отримання безвізового режиму — це найсуттєвіші геополітичні перемоги України в цьому десятиріччі.

Однак минулими досягненнями жити не варто, особливо коли до нашого Олімпу ще досить далеко.

Різні європейські високопосадовці визнають, що Угода про Асоціацію не є остаточною ціллю україно-європейського співробітництва, адже у майбутньому за нашою країною зберігається право на подання заявки щодо членства в ЄС.

Про це, звісно, говорять і наші політичні лідери. Однак, для здійснення цієї мети ми маємо відповідати так званим “Копенгагенським критеріям”, які були визначені в 90-х роках після підписання Маастрихтської угоди, що переформатувала Європейське економічне співтовариство в ЄС.

Трьома копенгагенськими критеріями є:

• політичний: стабільність інституцій, що гарантують демократію, верховенство права, права людини та повагу до захисту прав меншин;
• економічний — добре функціонуюча ринкова економіка і здатність працювати в межах ринкової конкуренції;
• адміністративна та інституційна здатність (”capacity”) імплементовувати спільне право ЄС і можливість взяття на себе зобов’язань, пов’язаних із членством в ЄС.

Таким чином, щоб відповідати цим критеріям, Україна повинна пройти певний шлях: гармонізувати своє законодавство із європейським, створити відповідні інституції та інструменти їх оптимальної взаємодії між собою.

Тобто, узагальнюючи, — зробити все для виконання головної умови — створення високоефективної держави, існування якої ґрунтувалось би на демократичних цінностях та верховенстві права.

Ця мета ні в якому разі не є абстрактною. Зокрема голова представництва ЄС в Україні Хюг Мінгареллі у даному вимірі визначив декілька основних пріоритетів співпраці ЄС з Україною.

Першим пріоритетом є продовження імплементації всіх умов Угоди про асоціацію та Угоди про зону вільної торгівлі між Україною та ЄС.

Нам потрібно визнати існування пов’язаних із цим викликів, що полягають у здатності державних інституцій ретельно виконувати усі необхідні дії, що від них очікуються.

Зокрема, резолюція Парламентського комітету з асоціації зазначає:

“..Закликаємо відповідні владні інституції вжити належних заходів для забезпечення міністерств та парламенту висококваліфікованими кадрами для імплементації угоди про Асоціацію; закликаємо Європейський Парламент разом Єврокомісією та відповідними українськими установами розробити й реалізувати програму “тренінгів створення спеціальної здатності” (special capacity building traineeships), спрямовану на посилення компетенції українських державних службовців, задіяних в імплементації Угоди про асоціацію”.

Урядова статистика дає можливість побачити реальні досягнення України в цьому напрямку.

Відповідно до даних Урядового офісу з координації європейської та євроатлантичної інтеграції, найбільшого прогресу в 2017 році було досягнуто в сфері освіти та фінансового сектору, а також гуманітарної та профільної для мене енергетичної політики.

Однак нам поки рано розслаблятись, адже перед нами стоять нові виклики. Важливим аспектом імплементації Угоди про асоціацію є запровадження стандартів щодо продукції, які мають відкрити нам шлях до європейського ринку.

Тому, коли в парламенті агітують за відмову від впровадження цих стандартів під соусом “захисту національного виробника”, ми маємо добре розуміти, що такими кроками ми лише обмежуємо власний експорт і “захищаємо” місцевих монополістів.

А це точно не є кроком в інтересах пересічного українця.

Другим пріоритетом є максимально ефективне функціонування створеного восени 2017 року Європейського зовнішнього інвестиційного плану, який має координувати фінансову підтримку Європейського Союзу на проведення реформ, що мають наблизити його країн-сусідів до загальноєвропейських стандартів в різних сферах державного управління та економіки.

Третім пріоритетним напрямком є робота в рамках Eastern Partnership pl European External Investment Plan (EIP) — нового формату взаємодії ЄС з Україною, Грузією та Молдовою, який покликаний встановити нові орієнтири в інтеграційних прагненнях цих країн.

Зокрема, за Україною визнається можливість реалізації прагнень щодо вступу в Енергетичний Союз, Єдиний цифровий ринок, Митний союз ЄС та навіть до Шенгенської зони.

Дана ініціатива передбачає також розробку секторальних дорожніх карт, які мали б стати вузькогалузевими планами дій щодо реалізації кожної з поставлених цілей.

Як бачимо, з боку Європейського Союзу ведеться кропітка праця, аби наш поступовий рух у бік ЄС продовжувався. Умови нам створюють, попри всі внутрішні складнощі цього міждержавного об’єднання на теперішньому етапі його існування.

Справа лише в тому, щоб ми самі скористались наданими нам можливостями.

Дамоклів меч антикорупції

Від нас чітко вимагають не тільки хороших намірів чи красивих декларацій, і не просто приймати потрібні законопроекти — від нас очікують реальних результатів у боротьбі з корупцією.

Зокрема, ключовим зараз є прийняття закону про антикорупційний суд, що має стати точкою неповернення на шляху реалізації антикорупційної реформи, коли вся ланка новостворених органів зможе запрацювати на повну силу з реальними наслідками для засуджених корупціонерів.

Існує декілька варіантів законопроекту про Вищий антикорупційний суд, однак найкращим є той, який гарантує міжнародну участь у процесі відбору кандидатів до цього суду (№ 7440-3).

Одна із його ключових відмінностей від того, що був поданий Президентом, полягає в тому, що частина членів Конкурсної комісії має бути призначена Вищої кваліфікаційною комісією суддів України на підставі рекомендацій щонайменше трьох урядів держав чи міжнародних організацій, які протягом останніх трьох років до набрання чинності цим Законом надавали Україні міжнародну технічну допомогу у сфері боротьби з корупцією.

Депутати з провладної коаліції поширюють міф про те, що, мовляв, така модель є антиконституційною, і подібний закон одразу ж після свого прийняття отримає негативну резолюцію від конституційного суду України. Це маніпуляція.

Законопроект, що максимально враховує рекомендації Венеціанської комісії, не вводить ніяких змін в процес вибору суддів: остаточний список кандидатур затверджуватиме Вища кваліфікаційна комісія суддів і передаватиме їх Вищій раді правосуддя.

Вища кваліфікаційна комісія суддів, яка, у свою чергу, вноситиме подання про їхнє призначення Президентові України, як і записано в Конституції.

Однак, пропозиція законопроекту полягає в тому, щоб провести відбір в два етапи, відсіявши на першому кандидатури, що не відповідають вимогам закону до кандидатів. Саме на цьому етапі роль іноземних експертів буде важливою.

Натомість, вже на вирішальному рівні, тільки Вища рада юстиції обиратиме з-поміж “профільтрованих” доброчесних кандидатів.

Як працює відбір без дорадчої участі іноземних експертів, ми вже пересвідчились на прикладі відбору членів Верховного суду, куди потрапили кандидати з дуже сумнівним минулим, що порушували справи проти активістів Євромайдану.

Участь іноземців у відборі суддів до Вищого антикорупційного суду — вимушена поступка, яка одначе є необхідною гарантією якості відібраних людей. З огляду на це, закон про антикорупційний суд — це дамоклів меч над євроінтеграційними прагненнями України.

Відмова від його прийняття продемонструє брак серйозності в обіцянках вітчизняних політичних еліт як громадянам своєї країни, так і міжнародним партнерам.

А це вже зможе відібрати можливість влади хвалитися своїми успіхами на “європейському” фронті шляхом вимушеного згортання цих досягнень з боку ЄС через невиконання Україною своїх зобов’язань.

Обґрунтований оптимізм

Попри наявні перешкоди на шляху європейської інтеграції, я залишаюсь оптимісткою. Так, для мене очевидно, що більшість реформ за останні чотири роки були з боку наших владних еліт вимушеними.

Однак, започатковані чи оновлювані цими реформами інституції, що залучать нових активних людей, стануть стрімким гірським потоком змін, що прорве будь-яку дамбу олігархічних договорняків та бюрократичного саботажу.

Потік змін, започаткований окремими владними прошарками радше із постмайданного страху та міжнародного тиску, ніж із чіткого прагнення змінити країну, посилюватиметься тепер вже абсолютно незалежно від волі його вимушених “відкорковувачів”.

Але це ставить новий виклик перед громадськістю: загрози треба трансформувати в можливості.

Небезпеку того, що перелякані за свої персональні корупційні інтереси політики згорнуть проєвропейські реформи, треба перетворити на впевненість у тому, що кожен можновладець, що розпочинатиме закулісні саботажні ігри стосовно анонсованих ним же самим перетворень, ступатиме на доріжку завершення своєї політичної кар’єри як такої.

Це єдиний шлях захистити та поглибити досягнутий нами всіма за останні декілька років прогрес.

Вікторія ВОЙЦІЦЬКА, народний депутат України (Самопоміч), Секретар Комітету ВРУ з питань паливно-енергетичного комплексу, ядерної політики та ядерної безпеки