Кризова ситуація у вугільній галузі неодноразово виносилася на перші шпальти українських медіа. Про загрози дефіциту вугілля для українських ТЕЦ писали навіть аналітики СБУ, ця тема обговорювалася у Кабміні та РНБОУ. Більшість аналітиків стверджує, що вона залишається ризикованою і сьогодні, незважаючи на зростання запасів на теплостанціях.

Ми вирішили звернутися за коментарем до одного з провідних експертів у галузі – засновника та керівника проектно-консалтингової компанії Олексія Анатолійовича Козлова, який має досвід роботи у виробництві та у топменеджменті вугільної промисловості.

Чому вуглевидобуток пішов у мінус

— Олексію Анатолійовичу, Ви провідний експерт у питаннях енергетики та вугільної промисловості. В одному зі своїх інтерв’ю, у лютому 2020 року, Ви говорили, що «Неперспективні шахти потрібно закрити, але у нас є прибуткові шахти, які приватні вертикально-інтегровані компанії, там досягнуть хорошого результату та ефективності». Як приклад Ви навели «Павлоградвугілля», яке на момент приватизації видобувало 10 млн тонн вугілля, сьогодні – 20 млн тонн. Ви були гендиректором «Краснолиманської», і на той момент шахта давала небачені показники з видобутку, що зараз? Чому шахти та вугільна промисловість загалом йдуть у глибокий мінус?

— Донецьк і Луганськ за радянських часів був вугільним басейном, родовищем коксівного та енергетичного вугілля. Саме тут за Радянського Союзу розташувалися металургійні заводи, атомні, теплові електростанції та машинобудівний комплекс – інфраструктура, затребувана при колишній союзній державі.

Вугільна галузь у 1975 році (а до неї увійшли всі шахти Донбасу) за старих технологій видобувала максимум сировини, близько 220-230 млн тонн, і це вугілля розподілялося у всьому Союзі.

Проте, перший удар по галузі відбувся ще до проголошення незалежності України, коли у 1967-68 рр. у Росії було знайдено родовища газу та урядом СРСР було взято курс на газифікацію.

У перший рік незалежності Україна видобула з усіх шахт 145 млн. тонн вугілля. Скорочення майже 100 млн т. Потім почалася тенденція до зниження видобутку. У середньому на шахтах України видобувало від 75 до 85 млн тонн, а до 2014 року обсяг видобутку становив 80 млн тонн. Йдеться про такі компанії, як ДПЕК та шахти «Червоноармійська західна», «Краснолиманська» (групи «Метінвест»), «Соціалістичний Донбас» (при гендиректорі шахти «Комсомолець Донбасу» Юрії Баранові) та шахтоуправління «Покровська». Ці шахти очолювали люди, які могли вимагати ефективності роботи підприємств.

У вугільній галузі працювало 940 тисяч шахтарів на момент здобуття незалежності Україною. Ми видобували 80-85 млн. т., але шахти мали проектну потужність набагато більше, ніж 200 млн. т. вугілля. Шахтарі були потужною політичною силою, яку боявся будь-який президент.

Але, як я згадав вище, частина шахт втрачала свою рентабельність. Цю проблему вирішували держдотаціями 1.3-1.4 млрд. доларів на рік.

Така кількість шахт не потрібна. Шахта працює неефективно, але на неї додатково виділяють гроші, відповідно вона не модернізується. У свою чергу, держава постійно створювала штучний дефіцит у галузі. Немає державної вугільної стратегії – немає затвердженого паливного балансу, скільки вугілля потрібно, карти стану всіх шахт та ін.

У вугіллі є три основні параметри. В Україні вугілля достатньо як запасів. Але є такі категорії, як промислові, приховані та є підготовлені запаси. На сьогоднішній день у нас 33 чи 34 державні шахти. Вони мають проектну потужність 31.5 млн т на момент їх будівництва, а видобувають ці шахти лише близько 5 млн тонн на рік. Тобто, їх фактична ефективність у 9 разів менша за проектну!

Такі шахти як «Павлоград» працюють вище за проектну потужність на 30-40 %. Якщо шахта проектувалася на 1.200 млн., Павлоградська шахта видобуває півтора млн. Інші українські шахти спроектовані від 2,5 млн. т до 500 тис. тонн. Сьогодні всі вони видобувають у 10 разів менше, вони неефективні.

Я почав свою розмову з того, що ми маємо прояснити та затвердити баланс, скільки вугілля нам потрібно. На мою думку, Україні потрібно 10 млн тонн вугілля. Ми можемо цей показник забезпечити десятьма шахтами замість 30. Коли я працював радником голови Фонду держмайна, ми займалися цим питанням предметно. На жодній шахті на сьогоднішній день немає повної комплектації технічними спеціалістами, такими як гірник очисного вибою (ГРОЗ).

Здебільшого це надбудови, контори. Це люди, яким нема куди подітися, вони за звичкою працюють на цих шахтах. Шахта не видобуває, там платяться бюджетні гроші, і, таким чином, вугілля у нас немає, а є дотування галузі та ось така ситуація.

Ми знаємо шахти, в які можна і потрібно вкладати гроші, переводити туди людей основних професій. Самі ж шахти розкрити, підготувати запаси, оснастити лави, зробити стратегічну програму з вугілля, скільки і в які періоди нам потрібно буде вугілля, скажімо, на 10-15 років. Саме у строкові періоди.

Звичайно, що в середній перспективі до 2035 року нам доведеться відмовлятися від вугілля. Але цього можна досягти без шокових заходів. Досягнувши 10 млн. тонн видобутку, закривши базові потреби держави, при розвитку альтернативних генерацій енергії, ми зможемо поступово виводити шахти з експлуатації.

Спочатку забезпечити основні критерії галузі, а потім говорити про розвиток

— Скільки можна «підняти» та «утримувати» з державних шахт, а скільки закрити? Якось колишній міністр енергетики Оржель радив дітям шахтарів не вчитися на шахтарів, маючи на увазі те, що кількість шахт буде суттєво скорочено та закрито.

– Саме ця фраза стала згубною для політичної кар’єри Олексія Оржеля.

А якщо говорити про вугілля, то мають бути основні критерії. Вугілля має бути українським, воно має бути здобуте ефективно, безпечно і мати кінцевого споживача. Це потім вже можна говорити про кількість спеціальностей та шахтарів, необхідних для галузі. Кожен юнак сам вибере, на кого йому вчитися.

– Що буде з мономістами, які існують виключно завдяки шахтам?

— Знаєте, у моєму розумінні, цю проблему треба не замовчувати, а вирішувати. Я виріс у такому мономісті – місті Білицьке Донецької області, де при місті була шахта.

Таких маленьких шахтарських містечок у країні 63-64. Наприклад, у Білицькому було три школи, де навчалося 2700 дітей, тепер лише 350.

Що таке сьогоднішнє мономісто? Це, здебільшого, населення віком від 60 до 80 років. Молоді там критично мало. Але всі ці мономіста розташовані дуже близько між собою, в доступності 5-7 км.

У деяких регіонах, таких як Лисичанськ, Первомайськ (Луганська область) шість шахт (3 шахти у Лисичанську та три – у Первомайському). Відстань між ними – від 3 до 7 км. Якщо ми виберемо з них одну-дві перспективні шахти і вирішуватимемо питання комплектації робітниками, зберігши і продовживши виробництво, ми врятуємо ці мономіста від вимирання. Там немає людей, які на сьогоднішній день працюватимуть у вугіллі. Їх просто нема. На цій темі сьогодні багато профспілок спекулюють.

У вугіллі було 940 тис, у тих самих мономістах. Ну, нехай більшу вугільну частину Донецької області сьогодні окуповано. У нас залишилося близько 400 тис. шахтарів. Сьогодні їх реально 39 тис, у 10 разів менше. І нових людей, які сьогодні підуть у шахту, немає.

Наведу приклад, у «Мирноградвугілі» три шахти, шахта «Капітальна», колишня шахта «Стаханова», шахта «Димитрова», яка підлягає закриттю, але нині поки що працює, шахта «Центральна», якій понад 100 років. Шахта «Стаханова», на якій сьогодні працює понад 2.000 працівників, причому з основних професій, які задіяні саме у будівництві та видобутку вугілля, там лише 200-300 осіб.

Ми пропонуємо: обрати найбільш рентабельні шахти, територіально близькі одна до одної, перевести на них людей з усіх (закритих, нерентабельних тощо) на ці працюючі підприємства, позначити обсяг роботи, забезпечити обсяг інвестицій, розкрити, підготувати ці запаси, і таким чином провести реформу та працевлаштування всіх тих людей, що залишилися у вугіллі, але на тих шахтах, на яких вони потрібні. Ну, припустимо, на шахті «Стаханова» для ефективної роботи необхідно мати в  щонайменше чотири видобувні ділянки, це близько 600-750 осіб. Плюс прохідники, для проведення гірничих виробок. Їх теж має бути така сама кількість. А у нас у всьому кущі немає такої кількості людей. Але до вирішення цього питання слід підходити комплексно.

Поки що маємо багато шахт, які підлягали закриттю вже дуже давно, але ніхто не хоче цим займатися. Такий результат – наслідок усіх років відсутності політичної волі у вугіллі.

Інститут «смотрящих»

— У мене ось продовження до політики у вугіллі. Якщо говорити про проблеми державних шахт та про збитковість, то ця збитковість шахт з’явилася за системи «смотрящих», які «вбивали» галузь. Спочатку це були люди Олександра Януковича, потім Віталій Кропачов від Петра Порошенка та Ігоря Кононенка. Як би Ви оцінили інститут «смотрящих» та «результат» їх роботи на ринку? Взяти того ж таки Кропачова, який прийшов після Вас на «Краснолиманську»?

— Це вже історично сформований факт. Кропачов має, припустимо, якісь активи, зокрема, і «Краснолиманську», на якій працював я.
«Краснолиманська» до 2014 року працювала ефективно, і була єдиним державним підприємством, повторюю державним, і не отримувала до цього року та й взагалі ніколи грошей з бюджету на дотації.

По-перше, цим підприємством 15 років керував Зіновій Григорович Пастернак. Це особистість епохальна для галузі, яку можна порівняти з Юрієм Барановим, Юхимом Звягільським, Леонідом Байсаровим. Ці люди, будучи виробниками, управлінцями з інженерним досвідом, підняли свої підприємства.
Коли за Пастернаку «Краснолиманская» у 2000 році відпрацювала всі промислові запаси, було прийнято важливі управлінські рішення. Керівництву вдалося прирізати частину запасів від сусідньої шахти «Стаханова», яка ці запаси не відпрацьовувала та не могла відпрацювати. Пастернак тоді навів інвестиції. Таким інвестором виявився Ігор Гуменюк. На базі шахти утворилася компанія ТОВ «Краснолиманська». Їй було відведено частину запасів, у які інвестували колосальні кошти протягом 3 років, і весь цей час там не вівся видобуток. Там просто інвестували гроші у будівництво лав.

Потім за рахунок цього державно-приватного партнерства вже за моєї участі як керівника нам вдалося з однієї лави на місяць видобувати 100 тис тонн вугілля. Інша лава давала 150 тис. То був останній в історії незалежної України рекорд. Ніхто більше не досяг таких показників.

Одна шахта «Краснолиманська» здатна була видобувати 3 млн. тонн на рік. Сьогодні 34 шахти не видобувають стільки. І за рахунок цієї ефективності, власник на той момент утримував повністю вугільну компанію «Краснолиманська».

Тобто, там було зроблено досить грамотний договір про спільну діяльність на той час. Приватне ТОВ видобувало вугілля, утримувало весь комплекс, упорядковувало його, реконструювало вентилятори, підйоми і все інше. Бо якби воно цього не робило, то шахти не було б.

Але, події 2014 року, я це добре пам’ятаю, захоплення шахт тощо… Далі було рішення власника розпродати цей актив і, наскільки я знаю, продав Гуменюк його саме Кропачову (господарю «Укрдонінвесту»). Далі цим підприємством уже займався «Укрдонінвест». Позиція там була — «смотрящі».

Я вважаю, що держава має позбутися взагалі такого явища, як «смотрящий».

Достатньо навести лад в управлінні галуззю на рівні Міненерго. Можна у Міністерстві спитати: а чому і хто контролював державно-приватне партнерство на шахті «Краснолиманській» з 2014 року, яка сьогодні, до речі, не може добувати таку кількість вугілля як раніше? Вони не бачили, що там робиться? Якщо є державно-приватне партнерство, то держава має здійснювати контроль за його діяльністю. Чому це не відбувалося?

— Ось цікаво, державна шахта, і вона діє на користь певної людини. До речі, кажуть, що Кропачов туди повернувся.

– Не знаю, я з ним не в контакті. Я вважаю, що держава має ухвалити програму щодо цього підприємства. Зробити це в рамках запасів, які там ефективні та мають оброблятися. Шахта має, як і раніше, видобувати обсяг вугілля хоча б на рівні 2014 року, а не викачувати держдотації з бюджету країни за рахунок наших податків.

Потужності є – завантажувати нема чим

— Деякі експерти пишуть про те, що Україна через дефіцит вугілля може не пройти пікові холоди цієї зими у ситуації так званої «автономного функціонування» енергосистеми країни, коли ми відключимося від Росії та Білорусі, але ще не підключимося до ЄС. Звідки цей дефіцит? Це ж не лише через війну з Росією та втрату шахт на Донбасі. Хіба ми не маємо потужностей для забезпечення своїх потреб?

— Ну, потужності треба чимось завантажити. В енергетиці, потужностях, у нас є компанія «Центренерго». У них 21 блок, частина з них, на мою думку, 3 газомазутні, але точно близько 15-16 блоків – це вугільні блоки. Однак у нас немає вугілля. Потужності у нас є, вугілля у нас є як запаси, а в прихованих, підготовлених та ефективно здобутих – вугілля немає.

Якби ми видобували 10 млн тонн, то нам би не потрібно було навантажувати атомну енергетику, у нас не працювало б 14-15 атомних блоків на максимумі, і це теж критично.

Якщо у нас, не дай Боже, виникне ситуація, коли необхідно буде зупинити один блок, або 2 атомні блоки, а вони за потужністю мегаватники, то нам потрібно буде запровадити одночасно п’ять-шість блоків теплових електростанцій! А для того, щоб тепловий блок запрацював, потрібне вугілля, а свого вугілля у нас немає. А по Росії та Казахстану ви самі знаєте, що відбувається. Це політика.

Тому завдання у вугіллі має бути чітко вирішене. Але, на жаль, у нас у Міністерстві я побачив, не називатиму міністрів, як деякі баланси з електроенергії затверджувалися на місяць по 2 рази.

Це для альтернативної електрогенерації дозволені «плаваючі» баланси, а вугілля не може працювати хаотично, коли галузь не має розуміння, де вона буде у найближчі півроку-рік.

Не приховуватиму, мені робилися пропозиції зайнятися вугільною галуззю. Але першою умовою я виставив – виявіть політичну волю. Це саме те, що ми з вами говоримо: тут не повинно бути «дивлячих» у галузі, а має бути вертикаль, має бути мета, скільки вугілля ви хочете, щоб я виконав це завдання. За тимчасовими рамками для виходу на позначку 10 млн тонн знадобиться не менше двох років. Тому що мені потрібно підготувати, побудувати та оснастити лави.

Взяти, наприклад, ту саму «Краснолиманську»: на момент 2014 року на шахті було розкрито, оконтурено, тобто підготовлено до виїмки та оснащено технікою та людьми 5,5 млн тонн оконтурених запасів. Сьогодні у нас, наскільки я знаю, і з того, що ми об’їжджали, коли дивилися, оконтурених та розкритих запасів близько 700 тис. Тобто, ви розумієте, для забезпечення України вугілля сьогодні, будувати треба було рік тому.

Усі вирішують кадри

— Ви сказали, не називатимете прізвищ міністрів, але, я спитаю. Чому міністр Галущенко нічого не робив із цього приводу?

— Відповім на Ваше запитання так. Ось був міністром Олексій Оржель, він прийшов із альтернативної енергетики. Олексій бачив своєю метою лобіювати інтереси саме альтернативної генерації, у мене складалося таке враження. Звідси і фрази «давайте не будемо вчити шахтарів» і т.п.

Галущенко – напевно, сьогодні він є вигідним тим, що він з атомною генерацією. А атомна генерація в основному несе навантаження за всю країну.

У галузі знову кадровий колапс, коли просто немає керівника, яким поєднувалися б якості управлінця, енергетика і просто людину з комплексним баченням. Необхідна людина з глибоким розумінням кожного із секторів, розумінням того, що важливо. Та й за напрямками повинні бути розставлені «не дивляться», які приведуть зручних їм генеральних директорів. Держава має встановити модель управління галуззю.

— Як би Ви оцінили кадрові рішення нинішньої влади в енергетиці? Бусловець, Оржель, Галущенко? На Банковій є люди, які розуміють усю загрозу ситуації у галузі? Ви з кимось контактуєте в Офісі президента з цих питань, чи Вас чують? Чому, на вашу думку, прем’єр-міністр Шмигаль самоусунувся від питань вугілля? Антикризовий енергетичний штаб на чолі зі Шмигалем створено нещодавно. Це не тому, що енергетика була в якійсь «автономії» від решти Кабміну?

– Мене чують. Зі мною консультується заступник голови Офісу президента Ростислав Шурма. Він дуже грамотний фахівець, і маю велику надію на те, що наші пропозиції знайдуть застосування.

На відпочинку у Буковелі мав випадкову зустріч із президентом Володимиром Зеленським, якому я запропонував свої послуги у сфері реформування вугільної галузі. І мені здалося, що йому ця тема цікава і, можливо, буде зворотний зв’язок.

Я зустрічався і з Денисом Шмигалем після того, як ми в рамках Фонду Держмайна створювали на базі «Центренерго» вертикально-інтегровану компанію. Я займався цим питанням як радник голови Фонду та керівника департаменту «Центроенерго», який був створений саме під ухвалу уряду. Ми виконали аналіз усіх 34 державних шахт, ми зробили камеральний аудит, зібрали всю інформацію щодо цих шахт, об’їздили всі об’єднання.
З прем’єр-міністром у мене була розмова протягом години, але крім «дуже добре, дякую», результатів я поки не побачив.

Я вважаю, що саме прем’єр-міністр має доручити міністерству енергетики сформувати та затвердити паливний баланс, надати перелік шахт, які можуть вийти на виробничу потужність, зробити технічну програму для шахт, які ми хочемо зберегти. Йдеться про програму працевлаштування, переведення, доставку цих людей на виробництво; пакет програм соціально-економічного розвитку територій 63 мономіст, в яких живуть в основному пенсіонери.

Шахта – це завжди системоутворююче підприємство, поруч працює дуже багато суміжних виробництв – це бетонні заводи, це доставки, це ремонтні підприємства, це виробництво гірничо-шахтного обладнання тощо. Тобто одне робоче місце шахтаря дає 5-6 суміжних робочих місць.

Сьогодні ця «екосистема» в моногородах руйнується. Люди їдуть. Молодь, яка підростає, не бачить перспективи у шахтах. Про яку перспективу йдеться, якщо раз на 3-4 місяці платиться заробітна плата, причому це не зарплата, а просто роздача грошей із бюджету. Стабільності ніякої немає.

На шахті «Краснолиманська» у 2014 році працювало 4300 осіб, сьогодні на ній 2100. Тобто 2200 людей поїхали до Києва, Польщі, інших країн. Вони не бачили перспектив, не відчували, що робота буде стабільною.

Є шахта «Україна» у місті Українки, там проживало десь 12-13-15 тисяч населення. Сьогодні в Українці живе близько 2-3 тисяч загалом. Це вмираюче селище. А якби шахта стала ефективною, то частину людей удалося б повернути. Налагодився б побут, супутнє виробництво, а пенсіонери отримали підтримку.

Міністерський менеджмент себе не виправдав

— У тому ж тексті 2020 року Ви говорили про те, що «не розумієте, чому погашення заборгованості перед шахтарями подається урядом як заслуга. Ці заборгованості виникають через відсутність реформування галузі, за таких умов вугілля дуже дорого обходиться Україні». Нещодавно Незалежна профспілка гірників України нардепа від «Батьківщини» Михайла Волинця проводила серію протестів та страйків. Вони вимагали винятково грошей на зарплати. Як взагалі ставитеся до практики вибивання зарплат профспілками? Чи раціональна така схема?

— Якщо взяти історію за 30 років, то міністрів у нас було, напевно, людина 15, заступників міністрів з вугілля теж була колосальна кількість, а профспілки ми незмінні протягом 30 років. Якщо профспілка відстоює інтереси людини праці, то я маю питання: 1991 року в галузі працювало 940 тисяч осіб, а сьогодні їх 40 тис, кого відстояли профспілки? Нікого. Тобто вони вирішили свої шкурні питання. Профспілки політично заангажовані. Вішають собі медалі та видаючи це як свою заслугу. Що насправді має робити профспілка? Він має обстоювати вугільну галузь загалом.

Чому жодна з профспілок не відстояла інтереси вугілля перед Міністерством? Чому в нас таких підприємств, як «Павлоград», як «Краснолиманська» була, як шахтоуправління «Покровське», ще, припустимо, їх 10, але ж у Павлограді всі шахти працюють вище за проектну потужність? Працюють. Гроші сплачуються? Так. Чому ДПЕК може це зробити, а держава – ні? Може, це тому, що існує система «дивлячих» та профспілок, які їх покривають?

Є й інший аспект – мотивація управління. Наприклад, зарплата замміністра 35 тис грн. у місяць. Чи я готовий йти на таку зарплату? Ні, не готовий. Тому що моя дитина ходить до школи за 20 тисяч гривень на місяць, і я змушений ці гроші заробляти, а якщо йти до Міністерства, то тоді краще «дивляться» чи корупційні схеми. Я цим не займатимуся.

У менеджменту ДТЕКу інша ситуація. Там збудовані система, обліки, правила, завдання, цілі… ДТЕК знає, скільки їм потрібно вугілля, скільки вони будуть у генерації, як вони його видобуватимуть, як ефективно, а в державі немає ні обліку, ні контролю, ні завдань, ні програм, не вибачте, навіть профільного заступника міністра. У Міненерго немає жодної людини, яка розуміє навіть те, про що ми зараз з вами говоримо.

— Нарощуються борги при неефективному менеджменті галузі, потім гарячково шукають гроші під стукіт шахтарських касок під Кабміном?

— Так, абсолютно правильно. Тобто спочатку має формуватися завдання, мета, скільки вугілля, затверджується баланс, потім відбираються підприємства, вважається, яка кількість людей на цих підприємствах, яка техніка має бути, які інвестиції, і хто за це відповідає.

У ДПЕК на сьогоднішній день звичайний робітник може заробити і 50 тисяч грн.

Скажіть, будь ласка, заступника міністра з такою відповідальністю за галузь у такому стані, чи це гідна заробітна плата? А навіщо це тоді потрібно, якщо це у державі не може бути як моделлю?

— Кажуть, що шахтарські акції протесту взагалі бувають лише там, де не торкаються інтересів певних олігархів. Волинцю неодноразово закидали, що шахтарські протести мають політичну складову. Як ви вважаєте?

— Мені здається, що дуже багато надають значення та важливості Михайлу Яковичу та профспілкам. Ніхто не може з ними говорити професійною мовою, поставити правильні питання: де вони були, чому в такому стані галузь? І чому людей, яких вони відстоювали, стало у 20 разів менше у галузі?

Профспілки на місцях завжди погоджували призначення директорів та генеральних директорів. Тобто всі вони брали участь у доведенні вугільної галузі до нинішнього плачевного стану. На місцях профспілки кожен має свій корисливий інтерес. У профспілкових відрахуваннях, у путівках, у працевлаштуваннях, і навіть деякі – у постачанні обладнання. Тому у нас профспілки відіграють іноді роль тих самих «дивлячих», лише одних ми звинувачуємо у корупції, а профбоси ховаються за друк профкому. Якби профспілка відстоювала вугілля та програму розвитку на шахтах, ми б не знали куди подіти вугілля.

Собівартість вугілля на держшахтах вища, ніж ціни на світових ринках

— Ви говорили, що у нас в Україні немає затвердженого вугільного балансу, скільки вугілля нам необхідно, скільки видобуваємо, чому імпортуємо, чому самі не можемо забезпечити себе вугіллям та як це зробити? У вас, як спеціаліст, є це розуміння? Чому ці напрацювання не прийнято на Кабміні?

— Вугілля цього року виросло до космічних цін, до 240 доларів, адже рік-півтора тому вугілля коштувало в 4 рази дешевше. Наприклад, було вигідно для тих, хто «дивиться» за генераціями, ввозити казахське вугілля по 53 долари, по 57, до 60 доларів. Було простіше привезти, ніж зайнятися стратегією та ефективністю роботи своїх шахт, національним видобуванням.

Це правда, що за нинішньої системи управління, логістики та соціалки собівартість видобутого вугілля на всіх держшахтах вища, ніж ціни на світових ринках. Але у ДТЕКу, на мою думку, вартість вугілля в Павлограді становить десь близько 50 доларів. Це повна собівартість, яка йде рахунок ефективної роботи. Раніше ДПЕК на 11 шахтах у Павлограді видобуло 20 млн. тонн на рік. Зараз у них 9 шахт та показник у 16 млн тонн. Це дуже суттєвий результат.
Чому ДПЕК може, а держава – ні? Тому що їхні шахти модернізовані, вони упорядковані: вентиляція, провітрювання, використання нових технологій.

Значить, вугілля теж може бути ефективним навіть на існуючій глибині видобутку в цих гірничо-геологічних умовах. На шахті «Краснолиманська», за часів державно-приватного партнерства, собівартість вугілля досягала 42-45 доларів.

— У галузі є ефективні менеджери із стратегічним мисленням, яких влада могла б об’єднати. Натомість ми чуємо знову про те, що у вугільну промисловість повертають «дивлячих» (того ж Кропачова). Як змінити якість керування галуззю?

— Я думаю, що має бути чітке зрозуміле завдання та вертикаль. Якщо немає завдань, немає вертикалі, немає інструментів, цього не реалізуєш.

У мене була розмова з Ольгою Буславець, коли вона була у Міненерго. Я пропонував посадити всіх гравців ринку за стіл переговорів, встановити правила, зробити вугільний баланс, зрозуміти, хто має активи. У такій розмові могли б брати участь ті ж таки Кропачов, Бондаренко (у якого теж на сьогоднішній день є актив, шахта «Новогродівка», за якою, до речі, я робив концепцію розвитку) та інші. Тобто ми б підказували Міністерству, як підвищити ефективність управління вугільною галуззю.

Не забирати активи, а вибудувати правила гри, де стратегування належить державі, бо вона є головним замовником для вугільної галузі. Ті, хто не «дивиться», повинні ставити завдання, а держава має наділити повноваженнями того, кого керує галуззю. Офіційно.

Після цього прем’єр-міністр може провести переговори з такими кризовими менеджерами і вибрати найкращу концепцію. Така людина повинна мати повноваження призначати генеральних директорів на підприємства і потім контролювати систему мотивації та покарання.

А якщо менеджмент на вугільні підприємства призначають «дивлячі», то який функціонал залишається у міністра енергетики чи заступника міністра з вугілля? Жодних.
Якщо ж буде визначено кризовий менеджер з великим обсягом повноважень, то можна без корупційних ризиків повертати в галузь державно-приватне партнерство. Тільки в цьому випадку можна буде говорити про прозорі правила гри. Тоді ті ж Кропачов, Єфімов, Бондаренко можуть зайти інвесторами на держшахти, дати країні вугілля та заробити прибуток.

Щоб «Центренерго працювала» людина повинна розбиратися у специфіці вуглевидобутку

— Якою є зараз ситуація на «Центренерго»? Адже основне навантаження енергосистеми у критичний момент лягає на державне «Центренерго», яке забезпечує роботою державні шахти. Але щось завжди не складається там. То Біляков із кимось воює, то хтось воює із Біляковим. То менеджмент веде війни одна з одною, то хтось хоче приватизувати компанію. Адже ви робили роботу для «Центренерго», чи можна забезпечити нормальну роботу підприємства?

— У вугіллі займатися реформою та видобуванням вугілля має людина, яка в цьому розуміє, бо там є своя специфіка. Мені довелося працювати, починаючи від низу, гірничо-майстром, помічником, начальником дільниці, заступником директора з виробництва, головним інженером, директором підприємства, генеральним директором. Я пройшов усі сходинки. Якби я не мав такого досвіду, то не міг би говорити з гравцями ринку професійною мовою.

Так само і «Центренерго». Хто сьогодні керує ним? Довгаль. Ви бачили, де Довгаль був раніше? Він щось розуміє у генерації? Скажіть, будь ласка, де ця людина забезпечила результат? Він керував Національною вугільною компанією, яка так і не була створена, у якої ніде немає жодних проміжних результатів, він керував «Мірноградвуглем», який був неефективний ні при ньому, ні після нього, не покращив своїх показників ні в чому. І сьогодні людина, яка в енергетиці ніколи не працювала, очолює таке підприємство, як «Центренерго»! Що буде після такого менеджменту – мені важко навіть передбачити.
До Довгаля «Центренерго» керував Корчинський. Хоча його і називали «менеджером Коломойського» (з чим я не погоджуюся), він хоча б розумів специфіку роботи такого підприємства. Саме Корчинський минулої зими, коли атомних блоків було менше в роботі (не 14, а 9-11 максимум), зміг утримати енергосистему країни. Як йому це вдалося? У Корчинського на той момент, перед входом у зиму, було на складі 450 тис. тонн вугілля, на відміну від цього року, коли Довгаль 50 тис тонн.

Так ось. Навіть якби у цього керівництва були запаси вугілля минулого року, я не впевнений, що «Центренерго» змогло б дати потрібне навантаження. Ремонт, наскільки я знаю, якісно не провадиться. А чому? Тому що людина, яка керує цим, у цьому нічого не розуміє, він тимчасовий правитель.

— 18 листопада минулого року у своєму посту Ви висловили побоювання щодо того, що може очікувати державне об’єднання «Добропіллявугілля-видобування» у 2022 році (спад виробництва), через невиконання затвердженого плану проведення гірничих виробок Міністерством енергетики України за 2021 рік. Що пішло негаразд? Державний менеджмент неефективний?

– Два моменти. Перше, програма, яка була прийнята, вона була свідомо нереальна. Друге, Ви маєте рацію – неефективність державного менеджменту. Хто в цьому винен, потрібно ставити питання тому, хто приймав цю програму та розробляв. У цьому випадку, наскільки я знаю, за вугільний напрямок у Міністерстві відповідав Нємчинов.

Щоб організувати видобуток вугілля з шахти, потрібне постійне будівництво, на кожну тисячу тонн видобутого вугілля має здійснюватися щонайменше 6 м проведення гірничих виробок, тунелів.

По «Добропіллявугілля» в плані, який я бачив, стояло 17.5 кілометрів, за фактом — 6 км виробок. На минулий 2021 рік у них був план до трьох мільйонів тонн видобутку, а видобули 2 млн 400 тис тонн. У плані на 2022 рік уже 1 млн 300 тис, у два рази менше, ніж минулого року. І це зокрема через те, що там не було необхідного обсягу проведення гірничих виробок.

Тобто, замість 17.5 км, які прийняло та затвердило Міністерство, пройшли 6.

Сьогодні розкручують тему, що ДТЕК був ефективним там, а держава неефективна. Це не зовсім так. «Добропіллявугілля» мало проектну потужність близько 6 млн тонн, ДПЕК видобував там 3 млн.

Якщо брати «Павлоградвугілля», то об’єднання працювало у півтора рази вище за проектну потужність, а «Добропіллявугілля» – у два рази нижче за проектну потужність.
Рішення про повернення державі шахт «Добропіллявугілля» було прийнято більше року тому, на той момент вартість вугілля на ринку була 53 долари, ніхто не міг прогнозувати, як довго це триватиме. Я вважаю, що цей актив не міг працювати в 53 долари, і собівартість, ймовірно, була значно вищою, і треба було щось робити.

Тут треба поставити запитання: чому програма була 17.5 кілометрів виробки, а пройдено втричі менше? Зростання ціни на вугільну продукцію могло сприяти проведенню такого обсягу гірничих виробок. Чому це не зроблено? Де виділені на це гроші? Якщо цей бізнес-план без дотацій затверджено Міністерством і технічно правильно прийнято, тоді питання: хто і на якій підставі його прийняв? Чому не питають за його невиконання?

— Сьогодні на слуху «вугільна справа» за участю бізнесмена Кузяри, екс-міністра Демчишина, Медведчука та Порошенка. Адже ви добре знайомі з Кузярою? Як би ви охарактеризували всю цю історію? Це політична справа? До речі, на захист Кузяри став і нардеп Андрій Ніколаєнко, якого пов’язують із Тарутою та Разумковим одночасно.

— Я не знаю, наскільки він (Ніколаєнко) з ними пов’язаний чи не пов’язаний, він був у Кузяри на суді, я теж був. Сергія я знаю вже близько 20 років, він був одним із співвласників «Краснолиманської» до 2014 року, і ми з ним працювали.

Я можу сказати, що це один (я всіх знаю, які у вугіллі) їх тих, кого Ви називаєте «дивлячими», хто за грамотністю, підходом та інтелектом здатний стати справжнім кризовим менеджером галузі. Тому я вважаю, що ця «справа» проти нього, швидше, політична. Думаю, що Сергій більше користі приніс би державі, ставши біля штурвалу реформування галузі. Його зробили розмінною монетою в цьому випадку, і з того, що я чув і бачив у цій справі, там немає його провини. Думаю, що суд згодом винесено правильне рішення, і Сергій точно буде на волі.

Досвід Таджикистану

— Розкажіть трохи про Ваші міжнародні проекти, наприклад, у Таджикистані. Якщо порівнювати, де зручніше працювати, і як там організоване управління галуззю?

— Зручно працювати там, де є правила, та де ці правила виконуються.

Ніколи не думав, що ми саме в Таджикистані займатимемося вугіллям. До 2014 року Таджикистан входив у єдину енергосистему із сусідніми країнами.
Вони мали конфлікт із Узбекистаном, який перестав давати їм газ, ті, відповідно, їм воду перекрили. Це все залежить від якихось президентів, політики. Таджикистан опинився у ситуації відсутності електроенергії, коли у Душанбе не було електроенергії по 18 годин на добу.

Враховуючи, що Таджикистан має очевидний дефіцит кадрів з інженерним мисленням, вони залучили китайців, які їм за рік і чотири місяці побудували поряд з Душанбе теплову електростанцію на вугіллі, з проектною потужністю в мільйон тонн.

Зробили, закільцювали єдину енергосистему. Таджикистан — це на 92% гори, запаси вугілля за характеристиками залягання не такі якісні, як у нас.
Уряд Таджикистану залучив інвесторів до розробки та видобутку вугілля. Серед них була одна американська компанія, для якої ми й робили повністю аналіз родовищ у Таджикистані та підібрали технології відпрацювання, які допоможуть у видобутку вугілля. Сьогодні країна видобуває близько 2.5 мільйонів тонн, а з огляду на те, що вона не така велика, вона повністю самостійно забезпечує себе вугіллям.

Ми консультуємо на сьогоднішній день видобуток, що робити, які технології використати. Крім того, ми працюємо та проводимо консультації щодо країн-сусідів – Узбекистану та Казахстану.