Багатьом жителям Сходу України події весни 2014 року нагадували фантастичний фільм, за сюжетом якого низка простих людей несподівано перетворилася на інопланетян, що були колись заслані на Землю і набули вигляду землян. Прокидаєшся зранку, а твій сусід, із яким ти безліч разів ходив на риболовлю, виявляється, з іншої планети, він усе життя мучився та страждав поруч із тобою, випиваючи український самогон біля місцевої річки та співаючи “Червону руту”. Це, звичайно, суб’єктивна алегорія: вже потім багато розумників зізнавалися, що давно помічали, як у декого зі знайомих відблискувала інопланетна луска як не з-під вишиванки, то з-під спортивного костюма Adidas точно. Але багато не таких спостережливих громадян тоді були шоковані тими миттєвими перетвореннями: попри відверту проросійську пропаганду звідусіль, навряд чи хтось серйозно вважав, що це аж так сколихне “тихе життя” на Донбасі. І тим більше змусить когось узяти до рук зброю.

Серед тих, хто не просто кричав на мітингах про бандерівців та хунту, а справді брав участь у воєнних діях, були різні люди — від завзятих рецидивістів до працівників усіляких органів, які довгі роки отримували заробітну плату від України за зусилля зі збереження державності та порядку. Найневибагливішими до ідеї, але швидкими на підйом виявилися, звичайно, маргінальні особистості: колишні в’язні, алкоголіки та наркомани, люди без фаху та роботи, ті, хто мав проблеми в родині. Ці “вершки” зазвичай знаходять собі ролі в будь-якому кривавому спектаклі.

“Мій однокласник і ще кілька хлопців з нашої школи. Усі вони погано вчилися, не вступили до вишу й залишилися в Антрациті, навчалися в технікумі, їздили до Москви на будівництво. Саме вони взяли до рук зброю і кайфували від можливості воювати. Не знаю, що з ними тепер”, — згадує Світлана Колодій. Таких історій несподіваного “кар’єрного злету” справді багато: хтось пішов тому, що дістав владу над тими, хто без зброї, та можливість щось урвати. Хтось тому, що побачив себе справжнім “героєм”, адже у звичайному житті викликав в оточення тільки жалість, бо не міг взяти відповідальність за вчинки, за дітей, за сім’ю. Саме такі найчастіше й скоювали найстрашніші злочини: катували, ґвалтували та жорстоко вбивали в умовах, які створили російські терористи. З такого маргіналітету, що пішов воювати від початку війни, вже майже нікого не лишилося: їх убили першими, часто їхні ж поплічники.

Інша категорія — люди, які свідомо симпатизували Росії та Радянському Союзу. На їхній благодатний ґрунт лягла майже смертельна доза опромінення пропагандою з різних боків — від концертів а-ля ностальжи, церковних проповідей попів Московського патріархату до “Одноклассников”. Вони мріяли про Росію, яку бачили по телевізору, навіть не здогадуючись, що насправді їх очікує за межами блакитного екрана. А разом із любов’ю до Росії культивувалася ненависть до всього українського. Тому, почувши про ймовірну загрозу відмови від “тульського пряника”, почали свою боротьбу проти України. До речі, за мовчазної та в багатьох випадках красномовної підтримки влади на різних рівнях — без цього вони просто не наважилися б.

“Пожежник Боря, чоловік нашої молочниці, на початку 2014-го із захопленням казав: “Та на кого вони стрибають?! Та вони хоч усвідомлюють міць російської армії? Куди нашим до РОСІЇ!!! Росія живе. А в нас, я ж поїздив Україною, у нас самі злидні голі. Полтавська область — село злиденне неасфальтоване. Живуть тільки Київ та обласні центри деякі. А іншими місцями їдеш — будинки занедбані, бруд, запустіння…” — розповідає про спілкування з майбутнім “ополченцем” переселенка з Горлівки Ганна. Про те, що Боря в “ополчення” пішов, вона дізналася через знайомих, бо вже виїхала на той момент. І про те, що загинув Боря, теж від знайомих. І ще додає, що любив Боря сидіти вдома без діла (маючи працьовиту дружину) та дивитися кабельне, зокрема й російське. Пропаганда там міцна, багатьох зачепила ще задовго до війни. Але Ганна каже: “Я давно переконалася, що немає жодної ознаки, жодної речі, через яку люди піддаються на пропаганду. Ані освіта, ані рівень інтелекту, ані працьовитість, ані душевна доброта чи зло, ані сила духу й прагнення свободи чи залежності від волі царя”.

Такі “Борі” здебільшого теж уже не на цьому світі, бо їх зазвичай використовували без жалю та сумнівів. Серед них доволі багато й нормальних за звичайними мірками людей, які були впевнені, що йдуть захищати свої родини та боротися за справедливість. Це їх не виправдовує, але ще гірше, що ті, хто морочив їм голови, роблять це з високих, нібито опозиційних, трибун і зараз. Хтось вважає, що такі “добровольці” постраждали через небажання тверезо думати та аналізувати, тому й потрапили на гачок пропагандистів. А хтось упевнений, що це цілком закономірно, бо за неукраїнської державної політики такі гібридні теракти можна було влаштувати в будь-якому регіоні України: знайшлося б стільки само охочих захищати чужий “мир”, який уявляється кращим, ніж свій.

Але найбільше тих, хто долучився до російської збройної агресії, вийшло з усіляких об’єднань, які зараз уже відверто можна називати вербувальними майданчиками. Там були не випадкові люди, які потрапили в сіті пропагандистів, а підготовлені до воєнних дій бойовики. Ідеологія відповідна: “Порятунок світу прийде зі Святої Русі-Росії, а західна цивілізація несе поневолення й загибель душі”. По-перше, це різні “казачі” угруповання, які безперешкодно курсували між Україною та Росією з піснями, танцями та бойовими таборами. Вони роками під брязкання медальок та шурхіт лампасів генералісимусів готувалися до війни. До речі, теж під схвальні відгуки влади та нібито патріотичні гасла. По-друге, різноманітні товариства — від ветеранів Афганістану до театралів-реконструкторів. Самі по собі вони начебто не робили нічого поганого, але використовувалися для залучення до лав бойовиків дуже професійно. Багато з них воюють і досі, набувши бойового досвіду й пішовши на підвищення.

“Був у нас один горе-байкер із прізвищем відомого художника. До війни зловживав спиртним, грав у WoT, навіть мотоцикл пропив. Називав себе фашистом і носив нашивки зі свастикою. А у 2014-му пішов воювати “за дідів” із “фашизмом” у складі одного з “казачих” військових формувань. Знаю, що разом зі співмешканкою він убив в ОРДіЛО когось не того, після чого загримів “на підвал” у Стаханові, здається”, — згадує про свого земляка житель Донеччини Олексій Артюх.

Причин, які змусили піти воювати, багато. “Працював водієм то там, то тут, пішов в “ополчення” — приїхав хвалитися новенькою віджатою машинкою, дамською, між іншим”. “Підприємець, тоді було років 32—33, після Іраку, вирішив грошей заробити. Думав, стріляти не треба буде, легкі гроші. Втік одразу з родиною до Росії”. “Жінка. Невдача в особистому житті, ненависна робота. Вирішила все змінити. Зараз навіть літня мама не знає, де вона” — так відгукуються люди про своїх земляків, які пішли воювати. Але були й ті, кого готували до війни серйозніше. Вони працювали на впливових посадах, а в потрібний момент карти були відкриті. Наприклад, у Бахмуті на посаді коменданта міста опинився Сергій Іочков (позивний Велес), який до війни очолював створений за Януковича департамент із боротьби з корупцією. На відео, що залишилися з його прес-конференцій, де він звітував про успішну зачистку міста від “Правого сектору”, можна побачити новеньку форму та різноманітні військові “прибамбаси”, які тоді були тільки на російських військових, а не на звичайних “ополченцях”, що “звільняли Донбас” у гумових капцях та з дитячими шапками на головах. Велеса вбили спецназівці, які охороняли територію танкової частини, під час спроби взяти в заручники її начальника. Серед фотографій довоєнних часів на багатьох він зі зброєю в руках, тому зрозуміло, що підготовка була серйозна й тривала. І хоча з трибуни захопленого під час сесії місцевого виконкому він казав красиві слова про гордість шахтарського краю (виріс у родині вчительки, тому оратор був неабиякий), участь у подіях — це просто робота, нічого особистого.

Багато тих, хто воює на іншому боці, вбачає в цьому найпростіший вихід для вирішення матеріальних труднощів. У невеликих містечках, де й до війни не було суперможливостей, із приходом російських окупантів зовсім не лишилося роботи. На тому й грають “мобілізатори”, бо подекуди це єдина можливість заробити грошей. На жаль, тривалість конфлікту грає на користь окупантам: участь у бойових діях на боці бойовиків уже не сприймається як щось незаконне, бо за три роки окупації у всіх сферах вже помітна номінальна легалізація начебто влади. Звичайно, ніхто не заганяє людей з допомогою загороджувальних загонів на передову, це їхній свідомий вибір. Але в очах жителів окупованих територій то вже не просто участь у розбоях та мародерстві, як було спочатку, це подається як офіційне служіння “народові Донбасу”, що прибирає в головах людей певні перепони, які раніше заважали їм взяти зброю. З’явилися й ті, хто дуже серйозно “піднявся” на хвилі війни, дістав певний статус, почувається “господарем життя”. Наприклад, у будинку Ірини Довгань, мешканки Ясинуватої, відомої на весь світ завдяки фотографії, на якій бойовики прив’язали її до стовпа, живе така собі родина “ополченців”. Жінка виставляє фото в одязі Ірини, дитину возять у візочку онуки Довгань, а глава сім’ї — “поважний офіцер” на прізвище Дон. До війни його родина, корейці за національністю, орендувала поля, вирощувала овочі. А тепер вони служать “русскому миру”, мають прислугу та живуть у чужому будинку.

На жаль, тенденції невеселі: що довше триватиме вій­на, то більше людей серед цивільного населення Донбасу буде пов’язано кров’ю, втратами, злочинами.

Єлізавета ГОНЧАРОВА