Степан Стельмах — переселенець з Ялти (Крим), учасник проекту “Рука допомоги”

Кажуть, що влада погана. Так, владу є за що критикувати, але визнаю — кращої за всі роки незалежності я, поки що, не бачила. Я мала б бути ображена на владу, тому що поховала чоловіка через півтора роки після одруження — він загинув в бою в Станиці Луганській.

І на державу я мала б бути ображена, але розумію, що не в державі справа — так складалося, що їй не давали розвиватись. Всі ми хочемо стати частиною Євросоюзу. Але чи кожен з нас готовий жити за європейськими правилами?

Чи кожна з нас готова до того, що не буде декретної відпустки три роки? В країнах ЄС мати може не працювати лише 4-5 місяців після народження дитини. Уявімо, що хтось наважиться таке озвучити в Україні — півдержави встане на диби.

Ситуація в економіці складна, в державі багато несправедливості. І головна проблема не у вищих щаблях влади, вона тут — знизу. Бо ми хочемо рівень життя як в Штатах, але не хочемо тієї відповідальності, яку мають американці.

І точно не хочемо платити стільки податків, від яких майже неможливо ухилитись. Люди не хочуть чесно працювати, це добре видно по їхній поведінці на кордонах. Вони звикли, що можна взяти кілька пляшок горілки, і за день кілька разів сходити з ними в Польщу.

І вони мають грошей більше, ніж середньостатистичний працюючий українець. Я розумію, що можна раз на місяць поїхати за кордон, придбати все що потрібно, але багато хто з’являється на кордоні кожен день і з того живе — нехай платить мито, це справедливо.

Ми ж хочемо реформ? Нам всім потрібно підіймати економіку, і кожен повинен почати з себе. Але мало хто готовий до цього. Завжди здається, що в інших країнах краще, ніж у нас. А насправді — тут ти є громадянином своєї держави, у тебе є права, з тобою рахуються.

Можливо, працюючи в Європі певних маркерів достатку можна досягти швидше, наприклад, придбати машину. Але там ти — чужак, робоча сила без права голосу. Та щоб досягти успіху, працювати потрібно і там, і тут, скрізь і всюди.

На своїй посаді я маю справу з людьми, більшість із яких знаходиться у складному становищі. При цьому я бачу, що малозабезпечені у Львівській області не дуже й хочуть працювати.

Наші працівники в прикордонних районах розповідають — дехто, отримуючи по 5 тис. грн допомоги як малозабезпечений, ще двічі на день перетинає кордон.

Це може здатись жорстким, але я переконана, що державну соціальну підтримку потрібно забрати у тих, хто не працює, бо це демотивує до роботи. Вони отримують допомогу, то навіщо їм працювати чи легалізовувати свій “прикордонний бізнес”?

Вони навіть не задумуються про те, що життя швидко пробігає і потрібно забезпечити собі пенсію. Існуюча система соціального захисту дає малозабезпеченим можливість нічого не робити, замість того, щоб, навпаки, давати можливіть працювати на себе.

Зараз ми впроваджуємо пілотний проект “Рука допомоги”, закріплений у постанові Кабінету міністрів №1154. Він покликаний залучати безробітних малозабезпечених та внутрішньо переміщених осіб, в тому числі, до малого підприємництва.

Ми пропонуємо їм фіндопомогу, тобто безпроцентні мікрокредити на започаткування власної справи. Поки що в проекті беруть участь, окрім Львівської, Харківська та Полтавська області.

На початку було дуже багато критики, бо навіть ми самi до кінця не розуміли, як це має виглядати, хто має за це відповідати, як люди мають ці кошти повертати. Наприклад, щодо переселенців були побоювання — ніколи не знаєш, що від них чекати.

Сьогодні вони у Львові, а завтра взяли кошти і повернулись в Луганськ — хто відповідатиме? Ми почали шукати механізми. Зараз ми звертаємось до банків, податкової, щоб переконатись, чи немає в позичальника боргів.

Найбільші проблеми, з якими ми стикнулись — в головах людей. По-перше, це — відсутність мотивації, по-друге — недовіра. Люди звикли, що в азартні ігри з державою краще не грати, тому зважитись їм важко. І я їх розумію.

Коли перші учасники захистили бізнес-плани і зареєструвалися як підприємці, виявилося, що кошти з Києва вчасно не надійшли. Всі почали думати, що держава знову їх обманює. Проте це була суто бюрократична затримка Казначейства, все вирішилось.

Потрібно було буквально вмовляти учасників брати фіндопомогу. Але це важко лише тоді, коли ти сам не віриш — у мене такої проблеми не було. Якщо б я не мала роботи, то сама би взяла участь у проекті, для цього не потрібно навіть мати підприємницький досвід.

Одного разу до мене приїхала молода жінка з села. Вона була впевнена, що це кредит, який надається через банк, що нараховується купа відсотків, і в результаті доведеться повернути набагато більше.

Хоча є інтернет, можна все почитати, а не слухати, що кажуть люди, які із заздрості, що у вас ідея, збивають вас з толку. Ця пані до нас повернулась, збирається займатись сільським господарством.

Зараз учасники два тижні проходять навчання, їм викладають дуже кваліфіковані спеціалісти, мені було цікаво послухати навіть для себе. Їх вчать як започаткувати бізнес, які існують ризики, які напрямки є прибутковими в регіоні.

Бо часом ми чуємо фантастичні ідеї, абсолютно нежиттєздатні в нашій області. Наприклад, більшість учасників у нас із сіл. Там потрібне, насамперед, сільське господарство. Але у Львівській області вкорінена думка, що сільське господарство — непрестижний напрям.

Херсон, Миколаїв — це регіони, де люди звикли зпоконвіку щось вирощувати, а тут це “немодно”, не відповідає австро-угорській спадщині. Доводиться пояснювати, що на сільському господарстві можна зробити бренд, і це буде модно.

Насамперед, доводилось перелаштовувати людей психологічно. Ми почали зустрічатися з потенційними учасниками та кликати громадські організації.

Ми пояснювали, що за потреби приведемо їх в центр зайнятості, допоможемо скласти бізнес-план, проаналізувати ризики. Ми показали, що з фіндопомоги у 70 тис. гривень після сплати податків за три роки залишається повернути лише 13,7 тис, і це не так страшно.

Після перших успіхів вже було легше, новоспечені підприємці самі почали писати про проект в соціальних мережах. Пішов ланцюговий ефект.

На відміну від малозабезпечених, переселенці, з якими мені доводилось спілкуватись, дуже вмотивовані, вони показують приклад. Можливо тому що від минулого життя вони відірвані, але дуже хочуть знову стати на ноги. Ідей в них — маса, більше ніж у місцевих.

З кінця 2015 року, коли кримчани почали масово переїжджати до Львова, у нас з’явилися кримські кафе, кримсько-татарська випічка. Можливо, у них підприємництво в крові. Є у нас в проекті “Рука допомоги” цікавий чоловік, йому майже 60 років, переселенець з Криму.

Каже, що завжди мріяв мати свій автосервіс — в Криму він заробляв тим, що на подвір’ї ремонтував машини. Сусіди йому підказали, що можна звернутися в соцзахист по допомогу.

Він став учасником програми, захистив бізнес-план, винайняв приміщення в Новояворівському районі, буде відкривати сервіс шиномонтажу. Так в 60 років здійснилася його мрія.

Він зважився започаткувати бізнес в такому віці, і в регіоні, де зовсім інший менталітет — це мотивуюча історія, я її навіть батькам розповідаю. Взагалі прикро, що нас ділили на Схід і Захід, там є добрі люди.

Ми намагаємось їм доносити, що Україна єдина, що варто знати українську мову. Вони бояться бандерівців, не знаючи, хто такий Бандера, і як правильно пишеться його призвіще.

Приїжджають дуже насторожені, а потім звідси не хочуть їхати, особливо діти — їм тут добре. Все реально, аби було бажання і розуміння, що вимагати від держави потрібно в міру.

Дасть Бог, закінчиться війна і наше покоління вже буде по-іншому будувати державу. Якщо ми хочемо, щоб держава піднялась, потрібно починати із себе, своєї сім’ї і своєї громади. Це крапля, яка точить камінь.

Уляна ДОРОШ, Начальник управління праці, сім’ї та сімейної політики Департаменту соцзахисту Львівської ОДА