У нас ще рік до президентських виборів і півтора року до парламентських. Можна було в кінці минулого року це змінити, але більшість на захотіла.

Останнім часом, вже більше року, стовідсотково діє одна нова технологія згортання розмов про вибори. Ця технологія проста — варто задати питання “А хто наступний?” І все. Розмова припиняється. Бо кого б ви не назвали, почуєте лайку нецензурними словами.

Це означає, якщо продовжувати тему моєї попередньої статті про руйнування суспільної угоди, таке — в умовах зруйнованої суспільної угоди соціальні ліфти принципово не працюють.

Тобто партії принципово не можуть бути механізмом кооптації правлячого класу, політичні лідери не можуть формуватися всередині легальних інститутів, а легітимність стає безпосередньою, тобто не може бути передовіреною ЗМІ, лідерам суспільної думки чи навіть соціальним мережам.

Можна навіть ввести громадянський принцип кооптації лідерів. Якщо новий лідер має широкий доступ на телебачення, то, скоріше за все, це “блядь і провокатор”, як казав Пелевін. І лише якщо він не має широкого доступу на телебачення — має шанс стати новим громадянським лідером. Так жорстко раніше питання не стояло.

В Україні вертикальна мобільність заблокована на всіх рівнях — на рівні відбору, на рівні публічного просування, на рівні фільтрації, на рівні визнання, на рівні відкликання, на рівні покарання.

А раз вертикальної мобільності нема, то і революції майданного типу не мають сенсу — майданам немає кого виносити у владу. Потрібні інакша революція — мережева революція відбору тих, хто вміє виробляти смисли та перспективи, хто може організовувати громаду, хто має стратегічну компетенцію, хто має велику активність.

Сьогодні нові лідери з'являються у дуже вузьких колах. І про них не знає і не має знати телебачення. Їх не можуть просувати нинішні владні політики, бо вони лише зіпсують їх.

Наталя Безмен написала статтю “Пена наверху. О социальных лифтах в Украине” з відповіддю на запитання “чому нагорі опиняється усяка шваль”? Її розгорнута відповідь мені в основному подобається. Але стаття написана лише з однієї позиції — позиції громади.

Позиція громади це звичайно добре, я сам намагаюся її триматися. Але в даному випадку, коли мова йде про те, як з правлячого класу зробити еліту, позиції громади недостатньо.

Інакше кажучи, для появи еліти недостатньо соціальних ліфтів, що обслуговують процес розблокованої вертикальної мобільності, та соціальних фільтрів на дорозі цих ліфтів.

Цього недостатньо навіть не тому, що блокуванням та розблокуванням вертикальної мобільності керує в значній мірі правлячий клас. Тобто зараз в Україні соціальні ліфти пересувають вверх лише тих, хто пройшов відбір у правлячого класу, а не у народу.

І які громадянські фільтри не постав, вони будуть фільтрувати лише тих, кого вже обрав правлячий клас. І навіть якщо ми звільнимо місце нагорі для нових кадрів, ми все одно в кращому випадку зможемо відфільтрувати лише найгірших з гірших, але ми принципово не зможемо запустити в соціальні ліфти кращих.

Існує два різних підходи до розуміння демократії. Підхід популярів — рішення приймає народ, а еліта служить йому. Підхід оптиматів — рішення приймає еліта, а народ служить їй. І те, і інше працює в різних ситуаціях, які змінюються більш-менш циклічно.