Журналісти-розслідувачі нарікають: викривальні матеріали в Україні не користуються попитом, а їхня робота не має підтримки навіть у значної частини колег. Медіаексперти звинувачують авторів розслідувань у «праці на Кремль», а журналісти-початківці не бажають робити тексти на підставі сенсаційної інформації про зловживання можновладців.

Статтю про ці та інші проблеми, з якими стикаються журналісти-розслідувачі в Україні, оприлюднило нещодавно Columbia Journalism Review (Нью-Йорк) — видання, що спеціалізується на темі ЗМІ. Потім текст переклало та передрукувало українське видання «Детектор медіа».

Хоча причин, які викликали певну кризу в розслідувальній журналістиці України, в статті наводиться декілька, коренем усіх проблем називають… війну. «Під час війни розслідування в Україні важко продаються», — так звучить заголовок матеріалу з Columbia Journalism Review у перекладі «Детектор медіа».

«Війна у східній Україні… докорінно змінила клімат для журналістики розслідувань», — пише автор статті Шеріл Л. Рід.

Головним чином, на думку журналіста, зміни сталися в оцінці своєчасності та наслідків від розслідувань для країни, що воює. «Через те, що Україна перебуває у стані війни з Росією, на журналістів, які критично пишуть про українську владу — зокрема президента, військових або поліцію, — вішають ярлик «інструмента російської пропаганди», — йдеться у статті в Columbia Journalism Review.

В умовах війни «викривачі» вимушені виправдовуватися та переконувати громадськість і медіаспільноту, що оприлюднення відомостей про зловживання можновладців або навіть звинувачення державних службовців у злочинах є намаганням змінити ситуацію в країні на краще, а не інформаційною диверсією проти держави.

У статті американського видання наводяться приклади таких спірних «викривальних» матеріалів. Зокрема це матеріал «Таємне життя Петра Порошенка» Влада Лаврова, Анни Бабінець та Дмитра Гнапа (Слідство.Info), який вийшов у ефірі «Громадського ТБ». Розслідування, в основу якого покладено дані з т.зв. «Панамських паперів», присвячено офшорним рахункам бізнес-структур, які пов’язують із Президентом.

Окрім того, як приклад гучного викриття згадується репортаж Оксани Гриценко, військової кореспондентки Kyiv Post, «про Службу безпеки України (СБУ), в якій є таємні в’язниці, де тримають людей, які висловлювали проросійські настрої».

Журналісти-розслідувачі обурюються, що за ці та інші подібні матеріали їх звинувачують у роботі на ворога.

«Люди запитували: «Як ви можете звинувачувати нашого Президента у відкритті офшорних рахунків під час війни?» — цитує Columbia Journalism Review Влада Лаврова. (Як пише американське видання, Лавров «технічно перебуває в штаті Kyiv Post», але його «зарплата в значній мірі» сплачується міжнародною структурою з дослідження організованої злочинності та корупції Organised Crime and Corruption Reporting Project — OCCRP.)

«Є багато чутливих тем — таких як критика української армії, — через які, якщо ти їх висвітлиш, тебе будуть вважати непатріотичним або проросійським», — це висловлювання вже Оксани Гриценко.

«Одна зі спроб полягає в тому, щоб розділити журналістів, — впевнена Анна Бабінець, «репортерка-розслідувачка на «Громадському ТБ». — Вони говорять, що або ви з владою та проти Росії, або ви з Кремлем. Війна змусила людей бачити все або в білому, або в чорному кольорі».

У матеріалі наводиться й інші думки, але загальний напрям дискурсу вже, здається, зрозумілий: влада та її прихильники намагаються розділити журналістів на «патріотів» та тих, «хто працює на Кремль», і тим самим київська влада намагається захистити себе і нашкодити країні.

Ця дискусійна рамка не є новою. Про те ж саме нещодавно говорив у своєму інтерв’ю інтернет-газеті Страна.ua голова Національної спілки журналістів України Сергій Томіленко: «Ми зараз спостерігаємо небезпечну тенденцію політизації будь-якого матеріалу з елементами критики влади. Замість прогресу в захисті прав журналістів найпростіше звинуватити, дискредитувати їх. Наприклад, сказати, що вони не дотримуються стандартів журналістики при підготовці матеріалів, що вони пов’язані з олігархами, а ще краще — з Москвою».

«Клеймо «агенти Москви» стає виправданням для влади — чому вона не повинна захищати журналістів, допомагати їм боротися за свої права», — це ще одна цитата з відповіді Томіленка на запитання контраверсійного видання, яке пов’язують із Кремлем. Але найбільш красномовним є заголовок матеріалу: «Влада вирощує «ланцюгових псів», завданням яких є кидатися на журналістів за командою».

Між тим таке опонування журналістів-розслідувачів та їхніх захисників критикам від «влади» здається банальним маніпулятивним зміщенням конфлікту. Проблема не в тому, що «викривачі» критикують українську владу. Проблема в тому, що їхні «викриття» чомусь сфокусовані на очільниках держави та на представниках силових структур України, а от «викриттів» фактів гібридної агресії Росії в їхніх матеріалах знайти важко.

Напевно, хтось зараз почне сперечатися, що це не справа журналістів-розслідувачів, почне посилатися на світові стандарти… Але ж якраз саме міжнародний досвід говорить: справа національної безпеки є сферою діяльності сучасної розслідувальної журналістики.

От свіжий приклад, саме з діяльності Organised Crimeand Corruption Reporting Project — OCCRP, представники якої в Україні, як уже згадувалося вище, обурювалися, що їх критикують через матеріал про «офшори Президента».

Кілька місяців тому було оприлюднено розслідування все тієї ж Organised Crimeand Corruption Reporting Project, присвячене Балканам.

Із оприлюднених матеріалів стало відомо, що офіцери Служби зовнішньої розвідки Росії та ГРУ РФ спільно із співробітниками російського посольства та журналістами російських ЗМІ намагалися впливати на внутрішню політику Македонії та інших балканських країн, щоб не допустити їх вступу в НАТО. Розслідування базувалося на секретних звітах спецслужб країн регіону, що включали в себе дані прослуховування телефонних переговорів, зовнішнього спостереження та інформацію від агентів, що були передані журналістам-розслідувачам джерелами в уряді Македонії.

Тобто на Балканах журналісти зі спільноти OCCRP співпрацюють зі спецслужбами своїх держав для того, щоб захистити свої країни, в даному разі — від гібридного впливу Росії. Де подібні матеріали репортерів-«викривачів» в Україні? Чому їх немає? Чому докази присутності російських військ на Донбасі збирають не спеціально навчені та високооплачувані журналісти-розслідувачі, а волонтери з проекту «Ін форм Напалм»? Чому про факти про порушення заборони на торгівлю із анексованим Кримом сьогодні системно пише, певно, лише ще один волонтерський ресурс — «Миротворець»?

Напевно, в мирний час «викривальна» робота журналістів щодо української влади і силовиків та активність Національної спілки журналістів України, що спрямована на їхній захист, виглядали б по-іншому. Як чесна та ніким не заангажована боротьба за покращання життя в країні. Але сьогодні Україна потерпає від «гібридної» — військової та інформаційної — атаки, що здійснюється з боку Росії. В цій ситуації журналістські розслідування мали б (за міжнародними стандартами!) зачіпати і тему російського впливу, російської агресії, тому що саме ця тема є найбільш болючою для українського суспільства та громадян України. Фокус на критиці державних діячів та держаних установ, право на який відстоюють журналісти-розслідувачі та лідери медіаспільноти, не тільки дратують власне владу. В умовах військового конфлікту в гарячій стадії така позиція медійників розходиться з інтересами суспільства. Свідоме відділення себе від іншої частини суспільства, яка, в той самий час, коли журналісти пишуть викривальні матеріали, захищає країну в окопах східного фронту або підтримує своїх вояків в тилу, не може не викликати негативної реакції представників громадськості.

Свого часу автора матеріалу про «таємні тюрми СБУ» Оксану Гриценко запросили прочитати лекцію «журналістському класу про свою роботу». «Я сподівалася, що це надихне студентів», — пише автор статті в Columbia Journalism Review. Але студенти почали розпитували журналістку Kyiv Post про мотиви рішення робити такі репортажі у воєнний час та критикувати її. «Через це армія виглядає погано», — говорить один студент. Інший каже: «Це погано для суспільства. Нам треба підтримувати владу», — цитує висловлювання журналістів-початківців автор статті в американському виданні. Після лекції Гриценко «троє студентів із 21-го висловили нечітку зацікавленість журналістикою розслідувань, і жоден не захотів висвітлювати війну».

«Під час війни розслідування в Україні важко продаються» не тільки і не стільки завдяки протидії влади, а тому, що значна частина суспільства, що воює, такі матеріали часто сприймає як складову гібридної агресії. Розкол, про який все частіше заявляє медіаспільнота, справді відбувається, але не через вказівки з вулиці Банкової. Протиріччя є об’єктивними, і виникли вони між патріотично налаштованим суспільством, яке намагається захищати свою країну, в тому числі — в медіасфері, та журналістами, які не бажають брати участі в інформаційному спротиві агресору, але натомість воліють критикувати українську владу під час війни.

Від того, чи знайдуть спільну мову ці два табори, залежить дуже багато — не тільки доля свободи слова в Україні, а й ціна перемоги і майбутнє демократії в країні. Залишається лише сподіватися, що це розуміють лідери суспільної думки з обох боків та ті українські політики й міжнародні структури, які підтримують кожну сторону, і серед них немає тих, хто насправді бажає поразки України у гібридній війні з Росією.