Я не люблю іти по датам цієї війни – доки вона ще не закінчена.

Я не люблю галасувати – оу, день звільнення Славянська!

ау, день нашої перемоги в Дружківці!

Але це я. Я, особисто. У мене можуть бути свої заморочки.

Держава ж – держава, у якій іде війна, держава, яка, начебто, повинна боротись за кожен метр відвойованої землі – ця держава мусить говорити про КОЖНУ перемогу нашої війни.

Якою б сумнівною та перемога не була.

Перемогли, відвоювали? – ось вона, дата. Наша дата.

Але ж держава й так говорить, чого оце бушуєш? – заперечить читач. Он Президент відкрив аж цілих три школи в Зоні, якраз до дати.

Нєєєєєєє…

Не так говорити мусить держава.

Білборди. Плакати в кожному місті.

Де ті білборди?

Де нагадування?

Де той наш крик країни про війну?

… та кому воно треба, чого ти так розбушувалась? – заперечить читач.

Он дивись, аж три школи відкрито. Мижздобули! Ось ніфігова перемога!

От туди й дивіться.

гуманітарні питання – наше всьо. А про війну нехай думають ті, кому положено.

Так???