Недоброчесна тридцядка

30 зі 120 переможців (тобто, 25%) мають негативні висновки Громадської ради доброчесності, які були проігноровані Вищою кваліфікаційною комісією суддів (ВККС). З 135 наших негативних висновків ВККС врахувала лише 51, тобто 37,7%.

Всі сподівання громадськості наразі полягають в тому, що ВРП все ж таки не затвердить цю "чарівну тридцядку", яка довічно керувати правосуддям в Україні. Але оскільки членів ГРД так і не запросили на розгляд особових справ цих кандидатів в Верховний Суд, доволі марно очікувати гарних результатів.

Чому ж все ж таки, незважаючи на відкритість і прозорість окремих елементів конкурсу нам так і не вдалося досягнути порозуміння в оцінках кандидатів з ВККС? В чому полягають такі розбіжності між очікуваннями прогресивної громадськості і Комісії, яка в основному складається з суддів, обраних суддями? І чи був процес відбору реально змагальним і чесним, або все було вирішено заздалегідь?

На мою думку, конкурс був подекуди чесним, але не до кінця. Багато написано про непрозорість методики виставлення балів, про відмову публікувати умови практичних завдань і роботи кандидатів, очевидними були маніпуляції зі зміною відсічного балу на етапі практичного завдання після деперсоніфікації робіт.

Спочатку оголосили мінімальний бал, розперсоніфікували результати, подивилися прізвища тих, хто не пройшов, зменшили мінімальний бал. Можливо, це зробили заради судді ВАСУ Михайла Смоковича, який, за даними інформованих джерел, неформально очолює там пропрезидентську тусовку (На практичному завданні суддя набрав 54,5 бали. Це нижче початкової прохідної межі, яка була встановлена на рівні 60 балів. Потім ВККС переглянула цю межу і суддя Смокович продовжив участь у конкурсі. — Delo.UA). Мені здається, тут було пряме втручання політики і квотного принципу в формуванні остаточного списку переможців.

Рука руку миє

Це не означає, що він був сформований за ефемерними "списками Банкової" чи за хабарі, але ми можемо впевнено говорити про втручання як суддівських, так і політичних авторитетів щодо окремих кандидатів. Бо як інакше пояснити перемогу одночасно 18 суддів цивільної палати ВССУ.

Вражає рейтинг Голови Ради суддів Валентини Сімоненко, яка вправно писати не вміє, має купу родичів в Криму, до яких часто їздить. Вона настільки ледача, що навіть в рішенні Верховного Суду України по історичній справі Бочан, будуючи доповідачем, допускала неприпустимі помилки.

Сімоненко як суддя касаційного суду обізнана з державною таємницею, тому вона ні за яких обставин не може відвідувати окупований Крим, жити за законами окупантів і підтримувати там зв'язки з родичами. Не може й все — навіть якщо у тебе там хворі близькі люди — кинь посаду і присвяти свій час їм.

Не може суддя, чиє рішення було найповажнішою судовою інстанцією у світі — Великою палатою Європейського суду з прав людини — одноголосно визнано "грубим свавіллям", взагалі заявлятися на конкурс і має радіти, що дивним чином уникла кримінальної відповідальності.

Але не треба розповідати, що відповідальністю за них суддів не слід залякувати. Подібно до того, що не можна судити лікаря, який рятує життя, але раптом втратив пацієнта. Але одна річ — лікар, який помилився в діагнозі, а інша — якщо прийшов п'яний на операцію і забувши зажим в операційному полі, зашив його там. Або зашив разом з власноруч написаною запискою з непристойностями — так приблизно виглядає поведінка Верховного суду України в справі Бочан.

Істотна різниця в підходах між громадянином і членами ВККС обумовлена їхнім корпоративним суддівським стилем. Вони, наприклад, вважають, що в судовому засіданні можна заборонити відеозйомку (не плутати з відеотрансляцією). Однак це суперечить закону і здоровому глузду, оскільки більш точна, ніж людська пам'ять, фіксація відкритого публічного процесу не може завадити правосуддю.

Нам постійно нагадували, що за світовими стандартами не можна не лише судити суддю за його рішення, але й оцінювати його репутацію. Однак останнє — неправда і маніпуляція. Репутацію судді саме під час призначення можна і треба оцінювати, у тому числі в розрізі ухвалених резонансних рішень.

Нічого святого

Я вважаю, що не вправі оцінювати формальну законність вироку Юрію Луценку. Але процес над ним був ганебним. Свавілля під час обрання запобіжного заходу в ході розгляду, і тому — упередженість суду першої інстанції, офіційно встановлена рішенням ЄСПЛ. Але судді Слинько і Наставний, які розглядали справу в касації і залишили вирок в силі, не лише уникнули відповідальності, а ще й виграли конкурс в касаційний кримінальний суд.

Уявіть собі, як ми будемо виглядати в очах наших громадян і цивілізованого світу, з цими особами і засудженим ними за тяжкі злочини Генеральним прокурором. Або у нас Генпрокурор — злочинець, або судді Верховного Суду такі, що легко постановлюють замовні неправосудні вироки за телефонним дзвінком.

І не розповідайте мені, що коли суддя Юрченко залишала в силі рішення про позбавлення Степана Бандери звання Героя України, вона робила це без усякого впливу. Один з авторів ідеї цього безпрецедентного позову від неналежного відповідача зрадник Колесніченко прямо вихвалявся тим, що весь процес був контрольований.

Саме з них, таких суддів та їхніх рішень і починається деградація та загальне падіння авторитету суддів, віри в незалежність і справедливість судів. Спокуса влади мати у Верховному Суді ручних суддів, на жаль, може тепер замість відновлення довіри затаврувати цей орган тавром клеймом нещирості і обману.