Останніми днями активну громаду країни добряче струсонула публікація Центру протидії корупції щодо використання коштів конфіскованих у команди Віктора Януковича. Варто сказати, що лише публікація в УП виконавчого директора ЦПК Дарини Каленюк отримала в FB більше 5 тисяч поширень і досить жваве обговорення. Не менш активні форуми відбуваються й на інших інформаційних ресурсах. Особливо гаряче прореагував Фейсбук.

Оприлюднена інформація була варта суспільної уваги оскільки стосувалася не зовсім юридично грамотно конфіскованих вкрадених $1,5 мільярдів команди Януковича. Попри те, й президентом, і генеральним прокурором обіцяно, що ці кошти мають піти на зміцнення обороноздатності країни.

Насправді левова їх частина за постановою Кабміну №272 від 19 квітня цього року пішла навіть не на підтримку фермерських господарств, як було згодом обіцяно, а в кишеню аграрним олігархам-латифундистам Юрію Косюку (809 млн) та Олегу Бахматюку (142 млн грн).

Обуренню читачів, що цілком зрозуміло в ситуації, коли країна знаходиться в стані війни, не було меж.

Найцікавіше, що в даній ситуації знайшлися активні захисники влади, котрі спробували дезавуювати факти подані ЦПК.

Найпершим, як і найчастіше відбувається останнім часом, відгукнувся блогом на УП колишній журналіст, колишній нардеп, колишній щирий прихильник Тимошенко, а нині наближений до АП Петра Порошенка Віктор Уколов, який назвав провокацією повідомлення про розподіл коштів.

Його активно підтримав інший активний прихильник нинішнього керівництва країни колишній історик, котрий нині теж взявся до інформзабезпечення дій влади, Олександр Палій.

Цікаво, що ні керівництво КМ України, ні його прес-служба ніяк не відреагували на наведену антикорупційним центром вбивчу інформацію. А що спростовувати, якщо постанова була очевидно вже виконана, бо пройшло вже чимало часу?

Характерно, що ні Уколов, ні Палій у своїх контрвипадах не стали на захист поруганої честі президента Порошенка, котрий клятвено обіцяв усі конфісковані кошти передати на “інвестування в українську армію, укріплення обороноздатності нашої держави та відновлення соціальної справедливості, спрямувавши ці кошти на захист найменш захищених верств населення”.

Тим більше вони не стали спростовувати з цифрами й фактами в руках, що за ці конфісковані всупереч твердженням антикорупціонерів кошти, за минулий час було придбано для армії стільки-то нових зразків зброї, якіснішого обладнання, врешті, закуплено сучасні захищені засоби зв’язку. Проблема була б повністю розв’язана, інформатака ЦПК дезавуйована.

Але, очевидно, вони не оперували такими фактами. Натомість спробували заплутати читачів формальними аргументами з поділу відсотків конфіскованих коштів і наступними рішеннями ВР, які чомусь не працюють.

Що тут поробиш, коли час “Ч” невпинно наближається і потрібно щось робити. А телебачення, хоч в принципі й підкорене нині владою, але в Україні ще не виграло жодних виборів.

Ось так Україна на двадцять шостому році своєї незалежної демократичної історії несподівано отримала інститут внутрішньої контрпропаганди, котрою всупереч здоровій логіці почала користуватися влада.

Колись хтось із команди згадав, що живемо в час інформаційних технологій. Он Трамп і виграв завдяки своїм постам у Твітері.

Отож, у соціальних мережах несподівано вибухнули коментарями-постами надзвичайно активні й колись достатньо авторитетні й незалежні особи, котрі стали на сторону влади й заходилися активно спростовувати критиків чинного режиму. І роблять це вони настільки завзято й прямолінійно, що одразу переконують у певному центрі, котрий координує і фінансує програму.

Активний й скоординований контрнаступ на стихійних критиків влади, названих “зрадофілами”, поєднане з широким використання цифрової й фактологічної аргументації ще не забезпечують успіху.

По-перше. З теорії інформаційних технологій. Контрпропаганда починається там, де відсутня добре поставлена пропаганда – широке, вичерпне, чесне, об’єктивне висвітлення результатів власної діяльності. Тоді доводиться відбріхуватися.

По-друге. Смисл пропаганди втрачає сенс при об’єктивному висвітлені своєї роботи, коли дотримується “доктрина справедливості”, де кожна проблема подається принаймні з двох точок зору. Це вже сучасне інформзабезпечення.

Якщо цього не знати й не вміти ним користуватися на рівні сучасних стандартів інформаційного потоку, тоді можна лише поспівчувати Лесі Яхно, Володимиру Цибульку, Волоху, Олександру Палію, Віктору Уколову і багатьом іншим учасникам цього безславного процесу, названих нині “порохоботами”.

Вони були непоганими політологами, істориками, бізнесменами, але геть кепські контрпропагандисти й захисники влади.

Їм би варто зрозуміти, що саме поняття “контрпропаганди” тотожне з “відбріхуванням”. І це було відкрито задовго до їхньої появи на інформаційній арені. То кого й що захищаєте, братці?

Адже я впевнений, що ви не тільки тупо грубі гроші заробляєте, а й маєте і свої принципи, і свою мораль? Але невже досвід В’ячеслава Піховшека, Віктора Лешика, Олександра Савенка нікого нічому не навчив?