Чергова річниця відродження незалежності України і четвертий рік московсько-української війни. В горах інтернет погано працює, тому виходжу в мережу епізодично. Тому на передодні визначального Дня, коли немає можливості довго підводити підсумки, надсилаю Друзям і ворогам на обговорення свій погляд щодо неналежного виконання президентом своїх конституційних обов'язків у сфері зовнішній політики. Я не є достатнім фахівцем з міжнародного права, та воно і не може бути тут домінантою, тому свій погляд ґрунтую на конституційному праві, але з елементами норм міжнародного права, щоб показати бездіяльність наших керманичів на дипломатичному фронті боротьби з московським ворогом.

В конгломераті федеративної держави під назвою СРСР, таке державне утворення як РРФСР (Росія), хоча було і основним, але лише одним із 16 юридично рівноправних складників. Населення Росії складало тоді десь 50% від населення СРСР, а територія її тоді була менше ніж зараз, оскільки Карелія, яка сьогодні є її автономною частиною, в період утворення ООН була союзною Карело-Фінською Радянською Соціалістичною Республікою (1940-1956 роки), тобто була елементом Союзу, а не Росії.

В грудні 1991 року засновники союзної держави – РРФСР, УРСР, БРСР (її четвертий засновник – ЗСФРР припинила існування ще у 1936 році в зв’язку з утворенням Азербайджанської, Вірменської і Грузинської союзних республік) оголосили свою волю про припинення дії союзного Договору 1922 року про утворення СРСР. Ще у вересні 1991 року УРСР і БРСР, як члени ООН з 1945 року, змінили назви держав відповідно на – Україна і Республіка Білорусь. Оскільки СРСР як держава припинив своє існування, то він і перестав бути суб’єктом міжнародного права і членом ООН.

Виникає закономірне запитання – з яких правових підстав Російська Федерація (Росія) стала правонаступником СРСР і чи має вона на це таке право, чому їй автоматично надали право бути членом ООН і чи не допомогли їй узурпувати це членство в обхід порядку прийняття до ООН нових держав, оскільки на відміну від УРСР і БРСР власне Росія ніколи не була членом ООН. Станом на момент припинення існування СРСР і появи замість нього нових повністю вже суверенних 15 держав, власне Росії (вже разом з Карелією) належало 77 % території СРСР, а населення складало ледве 51% від загальної чисельності населення СРСР.

Звертаю увагу ще на суто документальні юридичні обставини. Україна в 1991 році не проголошувала незалежність від Росії, як, наприклад, це зробили Північно-Американські штати у 18-му столітті чи Індія у 20-му столітті, проголосивши незалежність від Британської корони. Для України в цьому не було необхідності. Як вже зазначалось, Україна під назвою УСРР була рівноправним суб’єктом укладання в 1922 році Союзного договору про створення союзної держави СРСР. З правової точки зору, жодна із всіх 15 союзних республік станом на 1991 рік не мала права бути правонаступником всієї держави СРСР. За приписами союзної і республіканських Конституцій та законів СРСР власне Росія була лише одним із суб’єктів утворення у 1922 році СРСР та його складовою частиною і не більше того. У цьому аспекті не має ніякого значення велика Росія чи маленька Естонія.

Основними правовими підставами для такого твердження є наступні документи: 1) Акт Верховної Ради РРФСР (парламенту) від 12 червня 1990 року про проголошення її суверенітету (тобто відхід від СРСР); 2) Угода про створення Співдружності Незалежних Держав від 8 грудня 1991 року, в преамбулі якої зазначено, що – «Ми, Республіка Білорусь, Російська Федерація (РРФСР), Україна як держави-засновниці Союзу РСР, що підписали Союзний договір 1922 року … констатуємо, що Союз РСР, як суб’єкт міжнародного права і геополітична реальність припиняє своє існування»; 3) Постанова Верховної Ради РРФСР «Про денонсацію Договору про утворення СРСР» від 12 грудня 1991 року № 2015-І (Росія є єдиною із трьох засновників, що вжила термін денонсація договору); 4) В розвиток вказаної постанови З’їздом народних депутатів РРФСР було прийнято Закон від 21 квітня 1992 року № 2708-І, яким із Конституції Росії були вилучені положення про входження до складу Союзу РСР.

За наведених обставин є більш ніж сумнівною поява Російської Федерації у складі членів ООН і її Ради Безпеки в обхід загальним нормам, що регулюють порядок припинення членства в ООН суб’єкта, що вибув, і прийняття на його місце нового. Якщо ж в ООН такі дії були зроблені з яких-то причин, то постає запитання – що це за неоднаковий підхід до принципу рівноправності і звідки для Росії такі преференції? Чому, наприклад, Чехословаччина подала заяву про припинення її міжнародної правосуб’єктності та членства в ООН з прийняттям до ООН вже нових членів – Чеської Республіки і Словацької Республіки? Аналогічною є ситуація і з державами колишньої Югославії. Тому питання законності перебування Росії у складі ООН без її офіційного прийняття до цієї організації є закономірним і в цьому аспекті дивує відсутність наступальної позиції Української влади, а також мовчання світових охоронців принципів і приписів міжнародного права.

Якщо члени ООН, зокрема, і великі держави як її засновники, не лише дозволяють комусь зі свого середовища відступати від встановлених правил, а й «допомагають» їх порушувати, то вони таким чином породжують нового Гітлера. Нехай пригадають або вивчать історію про те, як починаючи з 1935 року, Гітлер, не лише з мовчазної згоди, а й з допомогою інших цивілізованих держав поступово порушував норми міжнародного права, що нарешті привело до Другій світовій війни.