23 серпня Україна відзначає День Державного прапора. Відповідний указ тодішній президент Леонід Кучма видав лише під завершення своєї другої й останньої каденції – у 2004 році. До того День Прапора відзначався, хоч і не на державному рівні, з нагоди внесення синьо-жовтого полотнища до Верховної Ради; воно, за різними даними, відбулося чи то 23, чи то 24 серпня 1991-го. А в Києві День Прапора святкували 24 липня; в цей день прапор уперше підняли над столичною мерією, яка тоді ще так і не називалася, бо справа мала місце аж 1990 року.

Між тим, лише днем раніше – 22 серпня – день свого державного прапора відзначає… так, ви не помилилися – Росія. Відповідний указ президент Боріс Єльцин підписав на 10 років раніше за свого українського колегу – в 1994 році.

Утім, ще 22 серпня 1991 постанову про “державний прапор РРСФР” прийняла верховна рада Російської Федерації. Між тим, Президія Верховної Ради України наважилась на відповідний крок щодо синьо-жовтого біколору лише 18 вересня того ж року. Трохи раніше, 4 вересня, українські (чи “українські”?) депутати проголосували за підняття національного знамена над куполом парламенту. Сталося це тільки з третьої спроби, і лише під жорстким тиском тодішнього голови Президії ВР Леоніда Кравчука, якому фактично довелося шантажувати депутатів своєю відставкою та, відповідно, парламентською кризою.

Як бачимо, на початку 90-х правляча верхівка, що здебільшого складалася з т. зв. “партгоспактиву”, не просто боялася демонстративної незалежності. Всупереч популярній до сьогодні думці, вони навіть не дуже рвалися до реального суверенітету – хоч би й з метою “грабувати, не ділячись із Москвою”. Це підтверджує чимало інших фактів тих часів, найяскравішим з яких можна вважати той, що українська національна валюта вперше побачила світ ще 1992 року (в Канаді), але в обіг увійшла лише у вересні 1996-го.

Чи взяти історію з геть іншої царини – з перейменуванням міліції на поліцію. В Україні подібну ідею намагалися провести в життя ще на початку 2000-х, за того ж президента Кучми та міністра внутрішніх справ Білоконя. Але гору взяли спротив комуністів та невдоволення Москви; добре пам 'ятаю широку ретрансляцію російськими ЗМІ “всенародного обурення” українців начебто введенням слова “поліцай”.

Відтак поліція в Україні з'явилася лише після розриву з Росією – причому на цей час вона вже існувала в самій Росії, що дало змогу невігласам від новітньої історії стверджувати, нібито українці “змавпували” ідую в росіян. Хоча було цілком навпаки.

В контексті сучасних подій ці та подібні історії наче підтверджують банальну думку: скільки не намагайся догодити вчорашній метрополії, йдучи в її фарватері – “розлучення” неминуче. І, можливо, якби воно сталося раніше й рішучіше, це обійшлося б нам значно дешевше – і в плані грошей, і в плані крові.

Насправді це не обов 'язково так. Авжеж, “рішучі” прибалтійські країни реалізували саме цей сценарій. Але чи вдалося це не менш “рішучим” Грузії та Молдові? Не можна виключити, що й ми, вирішивши однозначно порвати з радянським минулим ще на початку 90-х, просто мали б уже тоді те, що маємо зараз.

Але якщо охопити єдиним поглядом період від перших синьо-жовтих стягів над українськими містами й до сьогоднішніх, посічених осколками, державних прапорів “на передку”, розумієш інше: хід історії невблаганний. Призупинити його можна, а от зовсім спинити – навряд.