Здобувши незалежність у далекому 1991 році, впродовж більше ніж двох десятиліть українці пишалися тим, що наша незалежність далась нам мирно. Проте, історія вчить, що незалежність національної держави ніколи не дається просто так. За свободу та право самому вирішувати власну долю завжди доводиться боротися. Здебільшого, зі зброєю у руках.

Трагедія України полягає в тому, що впродовж століть ми були частиною різних імперій. І кожна з цих імперій намагалася знищити нашу національну свідомість, викорчувати історичну пам’ять, заборонити культуру, мову, традиції. Саме тому у різних регіонах України були і різні герої. Саме тому нас завжди тягнуло у різні сторони – когось до Європи, когось до Росії. І тільки одиниці задавалися питанням, чому ми не можемо будувати Україну в Україні і для українців.

З початком російської агресії ситуація змінилась кардинально. Я залишаюсь послідовним прихильником тієї теорії, що війна була необхідна Україні, як би цинічно це не звучало.

Зрештою, війна назавжди перекреслила тезу про Україну як пострадянську державу. Сьогодні ми чітко розуміємо свою європейську ідентичність і прагнемо жити за канонами західної демократії, у якій працюють закони та відповідальна і чесна судова система.

Війна дала нам розуміння, що назад дороги вже просто не існує. Ми ніколи не повернемося до тієї імперії, в яку нас силоміць затягували зброєю, наказами та жорстокими витівками тиранії. Війна прокричала нам, що ми хочемо бути вільними. І ми будемо вільними, чого б нам це вартувало і скільки б на це не пішло часу.