Директор Amnesty International Ukraine Оксана Покальчук дала велике інтерв'ю “Цензор.Нет”. Коментуючи роботу організації, Покальчук сказала, що найзначнішими результатами їхньої діяльності за минулий рік вона вважає дослідження “Тебе не існує”, в якому розповідається про “таємні в'язниці СБУ”, проведення Київ-Прайд і звіт про правову ситуацію в Криму. Бог з ним, з тим Прайдом, поговоримо про таємні в'язниці. Тим більше що, за словами голови правозахисного підрозділу, українці не зовсім розуміють специфіку роботи Amnesty International.+

Правозахисники часто чують на свою адресу звинувачення в роботі на Москву. “Всі сторони конфлікту рівною мірою зобов'язані дотримуватися прав людини. Коли ми презентували це дослідження, то про це говорили… Але для нас дуже складним було внутрішнє питання про те, чи можемо ми робити це в пропорції 50 на 50, – адже існує небезпека того, що наші наміри витлумачать так: ми, мовляв, піддали ту сторону такому самому рівню критики”, – говорить голова правозахисної організації. Про яку таку “ту сторону” печеться Оксана Покальчук? Про Росію? – Анітрохи. Про неї жодного слова. Росія присутня як країна, яка висловила підтримку “фактичної влади ДНР і ЛНР”. Визначати постраждалу сторону не належить в до компетенції правозахисних організацій, каже Оксана Покальчук. І рекомендує всім критикам спочатку прочитати звіт, де, крім “таємних тюрем СБУ”, розказані історії в'язнів бойовиків. Ну що ж. Читаємо.

Читайте також: Як Кремль хаотизує Україну, і хто йому допомагає

У звіті представлено рівне число випадків незаконного утримання мирних жителів під вартою як українською, так і окупаційною стороною. Два явища неначе зрівнюються. У тексті містяться, наприклад, такі формулювання: “Спортивна школа біля кінотеатру “Союз”, яку бойовики добровольчого батальйону “Азов” використовують як базу”. Гаразд, якби ці слова були прямою мовою “потерпілого”. Той, кого СБУ таємно взяло під варту, цілком міг би вважати азовців “бойовиками”. Але ж ні! Ці рядки належать перу правозахисників.

Або ще уривок. “Костянтинівка перебувала під контролем сепаратистських сил кілька тижнів, поки її не захопили Українські збройні сили”. Тобто бойовики спокійно контролювали Костянтинівку, поки не прийшли українські військові і не захопили її. Захопили, а не звільнили.

Або ще приклад. Про історію виникнення конфлікту на Донбасі: “У середині березня 2014 року Служба безпеки України і Міністерство внутрішніх справ України почали військові дії проти повстанців; уряд назвав це “антитерористичною операцією”. І все. Ніяких тобі Гіркіних, мученицької смерті депутата Рибака та інших українців від рук російських диверсантів. “Антитерористична операція” в лапках, а “повстанці” – ні. Нагадую, що цей звіт ліг на стіл всім світовим політикам. Такі дослідження формують у світі точку зору про Україну краще, ніж будь-які пропагандистські телеканали.

Прикладів “зрівнювання” агресора і жертви в тексті ще багато. Показовою є також історія такого собі “Вадима” – ріелтора, якого, за його словами, затримували двічі. Один раз у Слов'янську 9 квітня 2015 року, а другий раз в окупованому Донецьку 25 травня. Українські військові жорстоко катували Вадима, ламали йому кістки, підключали до нього оголені дроти. А потім відпустили. 23 травня Вадим повернувся в окупований Донецьк й одразу ж знову був заарештований за підозрою в “перевербуванні”. Ну як, “одразу ж”. Вадима затримали після того, як “його знайомий зі спецслужб місцевого МДБ” призначив йому зустріч. Очевидно, для того, щоб докладно розпитати про “таємні в'язниці СБУ”. 25 травня Вадим потрапляє “на підвал”. Там на нього голосно кричать, зривають з грудей хрестик, дають кілька потиличників і 1 серпня, тобто за два місяці, відпускають. Якщо просто порівняти опис двох “тортур” – української і бандитської, то “заплічних справ захарівці” виглядають мало не інститутами. Трохи істерик, трохи мату і все. Ні тобі струму, ні поламаних кісток. Далі слово правозахисникам: «3 серпня Вадим пройшов медичне обстеження в лікарні Донецька. На той час синці від побоїв (завданих українськими військовими і спецслужбами «ДНР») вже зникли, але рентген підтвердив, що два пальці на лівій руці були недавно поламані”. Диво! Правда ж? Про те, хто ламав пальці, прямо не сказано. Але з огляду на те, як у звіті описані дві сторони: українська та бойовики… Усе інше, як кажуть, додумайте самі. У грудні 2015 року Вадим подав позов до ЄСПЛ на Україну і на те незрозуміле утворення, яке ніяк не визначиться: “Малоросія” воно чи незалежна республіка. Всі довідки, включно з рентгеном з Донецької лікарні, рапортують нам Amnesty International, долучені до матеріалів справи.

Уміло змішуючи кейси, ставлячи в один ряд органи державної влади України і не обмежених нічим озброєних бандитів, правозахисники повністю підривають довіру не тільки до себе, але й до права як явища. Але головне, опиняючись в руках світових політиків, звіти правозахисних організацій тільки зміцнюють інформаційний конструкт про “громадянську війну” та однакову відповідальність за атмосферу безправ’я на Донбасі, яку світом поширює путінська пропаганда. Ніхто не сперечається, що незаконне утримання під вартою неприпустимо. Але зрівнювати Українську державу, яку правозахисники підозрюють в 16 випадках незаконного утримання під вартою, з військово-кримінальної диктатурою, що орудує на окупованих територіях, – це вже занадто. Правозахисним організаціям краще, ніж кому б то не було відомо, що в зоні контролю окупантів досі неможливо визначити точне число загиблих і зниклих безвісти.

Моральна сліпота, спроби покласти рівну відповідальність на всі сторони підточує право українців на захист від більш сильного і безчесного агресора. Під прикриттям захисту прав запускається механізм “морального роззброєння”.

Читайте також: Коли мир гірший за війну

Жертву агресії переконують у тому, що вона винна не менше нападника. Адже методи ж бо у них однакові. “Чим ви відрізняєтесь від окупантів, якщо, захищаючись, також застосовуєте насильство?” Завдяки таким умовлянням жертва агресії замість того, щоб продумувати стратегії виживання, повинна почати тонути в почутті сорому і провини. Соціальні установки вчать нас, що агресія – це погано в будь-якому випадку. Але інстинкти змушують у момент небезпеки завмирати, бігти або битися. Все це теж прояв агресії, різні її форми. Ті, хто запевняють нас у тому, що в будь-якому конфлікті винні обидві сторони, просто намагаються перевести активну агресію в пасивну форму. Замість того, щоб протидіяти агресору, нам нав'язують тільки один прояв природної агресії – завмирання, нічого нероблення.

Так що ж робити, спитаєте ви. Як реалізовувати право на самозахист і при цьому не втратити людське обличчя, не уподібнитися йому? Уважно читати звіти міжнародних правозахисних організацій і робити свої висновки. Тонути у нав'язаному почутті провини, бігти, кидаючи свої будинки, або битися за себе і свою землю – це тільки наш вибір. Наше право на колективне виживання.