Популярний телеведучий, актор та продюсер Юрій Горбунов зізнається, що від депресії його рятує робота. Юрій став одним із ведучих «Сніданку з 1+1», готується до зйомок нового сезону «Голосу країни», чергового туру благодійних концертів та роботи над фільмом «Похорон путіна».

В ексклюзивному інтерв’ю «ФАКТАМ» Юрій розповів, як разом із дружиною Катею Осадчою та двома синами їхав з Києва в перші дні війни, чого боїться найбільше і що ніколи вже не повернеться в його життя.

«Коли розумієш, що зміг комусь допомогти, це надихає»

— Юрію, що ви відчуваєте після 13 місяців повномасштабної війни?

— Як і у багатьох — втома, відчуття того, що це може бути надовго, і бажання, аби війна швидше закінчилась. Найголовніше, щоб не втрачалися сили на те, що ми робимо від самого початку війни — волонтерська робота, наші концерти для ЗСУ. Ці концерти мають велике значення для військових.

Разом зі Спілкою підприємців кіно- та телеіндустрії у нас триває збір коштів на карети швидкої допомоги. Як це не дивно, втоми від такої роботи немає, хоча вона доволі складна. З часом стає важче збирати кошти, але коли ти розумієш, що зміг комусь допомогти, то це надихає. Ми з «Голосом країни» збирали кошти на засоби аеророзвідки, які вже використовують наші військові на фронті. Крім цього у фіналі проєкту зібрали на засоби розмінування для Херсонщини. А ще актуальними залишаються аукціони-концерти по збору коштів для ЗСУ. Ми разом з Олександром Пономарьовим і Дзідзьо в таких концертах-аукціонах по містах Європи зібрали вже більше мільйона євро. Зараз такі тури знову відновляться з другої половини весни та на початку літа.
«Під час концертів-аукціонів по містах Європи ми зібрали вже більше мільйона євро для ЗСУ», — каже Юрій Горбунов

— Які настрої українців за кордоном через рік великої війни?

— У людей, які приходять до нас на аукціони, є почуття того, що вони не все зробили для перемоги України. У мене є промова, якою я завжди починаю всі аукціони: «Не забувайте, що війна рано чи пізно закінчиться. Те, що вона закінчиться нашою перемогою, сумнівів немає ні в кого. Тоді кожен з вас поставить собі запитання: що я особисто зробив для перемоги? І це не буде відповідь комусь, як в інтерв’ю. Це буде відповідь своїй совісті». І ви знаєте, люди замислюються. Іноді приходять, не збираючись витрачати якісь великі кошти, а врешті витрачають, бо розуміють — що це реальна посильна допомога, яку ти можеш зробити.

Були складні часи з концертами, коли не було бензину. Пам’ятаю, як ми за особистий кошт заправляли автомобілі для того, щоб могли доїхати до військових, дати концерт і повернутися. І не стояла задача їхати чи не їхати або де дістати той бензин. Те, що ти повинен його дістати, — це однозначно! А як ти будеш домовлятися і заправляти ці машини, це вже нікого не хвилює.
Юрій Горбунов: «Іноді ми за особистий кошт заправляли автомобілі для того, щоб доїхати до військових, дати концерт і повернутися»

«Європейці дивуються з українців. Кажуть, ми б так не змогли»

— Яким ви пам’ятаєте день 24 лютого 2022 року?

— Досі моторошно згадувати той день, мороз по шкірі. Коли дивишся ті кадри початку війни, таке відчуття, ніби це не з тобою відбувалося. Ніби це страшне кіно, в яке мене знову повертають. І, як це не дивно, ми вже до цього звикаємо. Війну ми з дружиною відчули буквально з перших хвилин. Неподалік від нашого будинку був приліт ракети в 4.20 ранку. Саме від цього ми й прокинулися. А коли вже взяв телефон, побачив і неприйняті дзвінки, і купу повідомлень: «Прокидайтесь, почалась війна». А ти не віриш, що це може бути. Думали, кілька днів — і скінчиться. Це ж абсолютне безглуздя! Але це безглуздя триває.

Щодня не втомлююсь дивуватись силі і незламній волі українців. Як без зброї в руках проявляли героїзм, як зупиняли танки голими руками! На такі подвиги дуже мало людей здатні у цілому світі.

— Ви з Катериною були з тих людей, які готувалися до війни, чи ні?

— На жаль, ні. Ми не мали тривожної валізи, у нас були порожні баки у машині й майже порожній холодильник. В перший день ми вже стояли в тих довжелезних чергах за бензином і продуктами. А через кілька днів полички в маркетах взагалі спустіли. Ми з дітьми поїхали на захід України, в Івано-Франківську область, на мою батьківщину. Пізніше після деокупації Київщини ми з дружиною періодично поверталися в Київ. Пам’ятаю слова Катіної мами, яка розповідала: «Заїжджаю в маркет, а там нічого немає. Тільки великі кільця сиру і чипси. І все. Говорила собі, добре, що діти тоді всього багато закупили». А потім дзвонить і каже: «Все, ми переможемо!» Я питаю: «Чому?» А вона: «Знову в магазинах продукти з’явились. І люди спокійно їх купують».

Тоді я відчув перші переломні моменти — звичайні українці попри небезпеку продовжують виконувати свою роботу, від якої залежить життя міста: працівники магазинів виходять на роботу, пекарі печуть хліб, водії розвозять продукти… А українці, приходячи в магазин, розуміють, що життя налагоджується. Це такий ланцюжок людей, який дає можливість відчувати, що перемога буде. Питання коли — але точно буде.

— Катерина на початку війни разом з командою створила спільний з «1+1» проєкт з пошуку зниклих «Знайти своїх». Чи були у вас з дружиною суперечки через це? Адже вона як мама двох маленьких дітей могла просто займатися синами!

— Ні, суперечок не було. Це наша країна, дім, тут народились наші діти, ми, тут могили моїх батьків. Як ми можемо цю землю просто так віддати? Ні, у нас з дружиною не було жодної хвилини сумніву. Буваючи за кордоном у цих благодійних турах, бачимо, як європейці дивуються. Кажуть, ми б так не змогли. Деякі навіть казали, для чого ви створюєте такий спротив? Мовляв, треба здатися, бо це збереже більше життів.
«Це наша країна, дім, тут народились наші діти, ми, тут могили моїх батьків, — каже Юрій Горбунов. — Як ми можемо цю землю просто так віддати?»

— Розкажіть про найстрашніший період за цей рік.

— Думаю, що це початок. Коли ти ще не знаєш, що це таке, як це могло статися. Потім ти, звичайно, до цього жаху війни вже звикаєш, психіка пристосовується. Хоча знову стало страшно у жовтні — коли почались масовані ракетні обстріли й блекаути. Коли їдеш по Києву і нічого не світиться, усі будинки темні, а люди ходять з ліхтариками. Ще пам’ятаю нашу з Катею і дітьми дорогу на Івано-Франківщину у кінці лютого. Їхали майже добу. Одному сину 5 років, а другому — пів року. Ці величезні тягнучки. Ніхто з дітей не пискнув всю дорогу, попри те, що Іван у нас дуже непосидючий, а Данило маленький. Це викликало різні незручності — погодувати дітей, поміняти памперс. Але те відчуття гнітючої атмосфери напевно так само впливало й на дітей — вони розуміли, що не час зараз вередувати.

«Коли син запитує: „Тато, а чому росія на нас напала?“ — я не знаю, що казати дитині»

— Що вам допомагає з Катею триматись?

— Найкраще від депресії рятує робота. Найгірше — коли в тебе є вільний час. У нас з Катею великий обсяг роботи. У мене і робота на каналі в «Сніданку» і в «Голосі країни», де розпочались кастинги. Також є волонтерська робота, благодійні концерти, зйомки кіно. Коли ти постійно щось робиш, у тебе немає часу впадати в депресію.

Наша компанія перша і єдина, хто під час повномасштабного вторгнення почала знімати 24-серійний серіал — це «Скажені сусіди-2». Пам’ятаю, коли під час зйомок у Києві перший раз летіли ракети (а одна неподалік впала), було так страшно, що у нас на знімальному майданчику актриси втрачали свідомість. Другий раз це вже не так страшно було, а третій вже казали: «Давайте не зупинятись, щоб не вибиватись із графіку, бо треба встигнути до комендантської години». І ти як продюсер береш на себе відповідальність і говориш: «Ні, давайте ми все-таки перечекаємо в укритті, а далі подивимось».

Ти розумієш — це теж твій вклад аби запустити кіноіндустрію, щоб працювали оператори, режисери, актори, гримери.
Юрій зізнається, що від депресії його рятує робота

— Чи збираєтесь знімати фільм про війну?

— Наша продюсерська компанія спеціалізується на комедії, та й взагалі, мені здається, серйозні фільми про війну зараз буде складно знімати. Але це обов’язково треба робити. Хоча ті документальні кадри, які ми зараз бачимо, їх буде дуже складно передати в художньому плані. Бо реальність набагато страшніша, ніж художній вигад. Але, я думаю, це будуть фільми, пов’язані із конкретною долею людей. У нас зараз плани на повний метр — це «Похорон путіна», принаймні поки така робоча назва. Це буде караоке-комедія, побудована на піснях, народжених війною. Такий фільм — візуалізація всенародної мрії.

— Від чого велика війна спонукала відмовитися назавжди?

— Від російської мови, російського кіно. Для мене є дуже важливою моя поява в «Сніданку», моє повернення до улюбленої програми. «Сніданок» дуже змінився під час війни. Це не тільки розважальне, але й просвітницьке шоу. Наша місія — відмовлятися від усього російського, бо у нас є все своє.
Юрій зі старшим сином Іваном

— Як зараз почуваються ваші сини?

— В Івана випав перший молочний зуб і зубна фея принесла йому гроші за це. Я питаю: «Куди ти витратиш ці гроші?», а він: «Я буду складати на автомат», «Для чого тобі автомат?» «Щоб полетіти в Москву і вбити путіна». І це говорять шестирічні діти. Я відповідаю: «Добре, Іван, якщо це так, я додам ще грошей». А іноді син запитує: «Тато, скажи, а чому росія на нас напала?» І я не знаю, що казати дитині. Тому що росіянам не подобалось, як ми живемо, як ми святкуємо наші Дні незалежності, як ми розмовляємо своєю мовою й одягаємо вишиванки?

— Про що мрієте після війни?

— Мрія у всіх українців зараз одна. Ми с Катею говоримо про усиновлення дітей, про те, як зберемося всі разом за одним столом з рідними й друзями, вдягнемо вишиванки та відсвяткуємо День перемоги. Я не знаю, чи це буде конкретний день, чи якийсь період, розтягнутий в часі. Але перший тост буде за ЗСУ!

Раніше в ексклюзивному інтерв’ю «ФАКТАМ» Катя Осадча поділилась спогадами про початок війни, розказала, чому не поїхала з синами з України і як справляється зі стресом.

Читайте також: «Мій будинок згорів на моїх очах»: військкор Анастасія Волкова про роботу на Луганщині

3444
Читайте нас у Telegram-каналі, Facebook
та Instagram