Отець Ярослав Налисник народився 4 серпня 1962 року в с. Станьків Стрийського району Львівської області України. 30 квітня 1990 року отець Ярослав був таємно призначений єпископом Софроном (Дмитерко) в підпіллі Української Греко-Католицької Церкви у Львові. До статусу священика отець Ярослав вивчав медицину у Львівському медичному інституті. Також навчався у Військово-медичній академії та служив як військовий лікар (токсиколог/епідеміолог інфекційних хвороб у військовому відділенні м. Яворів Львівської області).

Після короткого періоду служіння пастором у с. Прилбичі (Яворівського району Львівської області, місце народження митрополита Андрія Шептицького), а пізніше в м. Золочів (де він збудував нову церкву), отець Ярослав був відправлений інкогніто до колишньої Югославії, щоб служити духовним керівником для студентів-семінаристів з України в Джаковській духовній школі Загребського університету. Війна між Хорватією та Сербією змусила всю школу разом з отцем Ярославом шукати прихистку в м. Маттерсбург (Австрія).

Через цю політичну нестабільність отець Ярослав був відправлений своїм єпископом до Сполучених Штатів, щоб закінчити богословську підготовку. Після прибуття в США у 1992 році отець Ярослав служив адміністратором Української Католицької Церкви Св. Марії у м. Віллімантік, штат Конектикут, а також здобував ступінь магістра в Апостольському коледжі та семінарії в м. Кромвель.

15 липня 1994 року отець Ярослав був призначений адміністратором, а пізніше пастором парафії Христа, а потім деканом у м. Бостон для українських католиків. Окрім свого парафіяльного служіння, отець Ярослав працював лікарняним капеланом неповний робочий день, а також в комітеті з етики Інституту раку Дана-Фарбер в Бостоні.

У 2010 році отець Ярослав закінчив докторантуру з відзнакою, захистив дисертацію на тему "Від розбитості до цілісності: Посібник з інтеграції духовних практик і тілесного зцілення, Конгрегаційні ресурси міністерства охорони здоров'я" в Духовній школі Бостонського Богословського інституту.

Отче Ярославе, як давно ви приїхали до США і чому ви це зробили?

Дякую за таке запитання. Як раз можу думкою перенестися 25 років тому назад, коли я приїхав до Америки 15 липня тисяча дев'ятсот двідисять другого року…

Перепрошую, якого року?

Двідисять другого.

Дев'яносто другого?

Бачте, ви мене поправляєте, а я вас поправляю. Бо згідно зі старим українським правописом, ми говоримо двідисять, не дев'яносто… Отже, приїхав я на запрошення Владики Василя Лостмана, єпископа ординарії Станфордської Єпархії, штат Конектикут. Перед цим я два роки навчався в Югославії, проте через війну мусив переїхати на запрошення владики сюди (в США).

Чому? Бо Владика зголосився прийняти не тільки мене як священика, але й мою дружину з двома діточками. Тут Католицька церква Східного обряду і в Римо-Католицькому світі священики дотримуються целібату, не одружуються. Це було трошки обтяжливо, прийняти кандидата на навчання, а потім ще й дружину з дітьми. Проте тут був брак священиків. Були парафії без священиків, було дуже важко. Тому мене прийняли з умовою, що я буду слугувати парафії і навчатися на студіях, додатковій магістерській програмі. За два роки я успішно закінчив навчання і отримав місце вже тут у Бостоні, у 1994 році.

Як ви ставитеся до рівня духовності українців зараз? Чи щось змінилося за останні 25 років?

Мені важко давати оцінки українцям в Україні. І якщо говоримо про духовність — це дуже інтимна, приватна права. Це цінності….

То цінності змінилися?

Не думаю, що цінності змінилися. Цінності людські є універсальними для всіх часів і народів.

Друга справа, чи ми ті цінності оберігаємо, чи ми готові на жертву аби ті цінності оберігати. Правда? Десь ви отримали їх від родини, чи громади, чи школи, де ваші цінності сформувалися, і ви готові до жертви аби дотримуватися тих принципів.

Дитина народжується як чистий аркуш паперу. І ми тримаємо дитину за ручку перші 6-7 років і пишемо перший розділ. А далі — вона напише сама свою книгу. Але перший розділ — фундаментальний — це цінності, світогляд, віра…

Непроста це справа — виховати людину з цінностями.

Це спільна справа — родини, школи і церкви. Я згідний з виразом Хіларі Клінтон: "Треба ціле село, щоб виховати дитину". Я виріс в селі, і знаю, як село виховує. Всі за вами дивляться.

Нещодавно було гучне відкриття у сфері медицини, а саме — епігенетики. Коли нас навчали у школі генетичному детермінізму, то казали: що ми успадкували від батьків у генах — то ми і маємо, добре чи зле. Але це є міф!

Генетичне успадкування — це міф?

То є добра новина — це міф! Виявляється, що тільки до 5% деяких захворювань мають коріння у спадковості, а все інше в людині та її характері — формується зовнішнім середовищем.

10 років назад в педагогічному університеті мене вчили зовсім іншому…

Родина, спільнота, середовище — єдине, що впливає на формування особистості. Це революція не тільки в медицині, це революція у світогляді. Ми можемо змінити життя. Ми не стаємо жертвою спадковості, ми стаємо господарями своєї долі.

Ви питали, як можна сформувати гарну громаду? Люди самі в собі мають різні потенції. Як ви створюєте середовище любові, правди, справедливості, милосердя, солідарності — вони вчаться, і вони тоді перебирають ті цінності, радіють ним, і стає вже соромно інколи поводитися неадекватно.

Генетичне успадкування — це міф.

Ваша громада та церква дійсно заслуговують особливої уваги. Це не просто чудові люди, але й прекрасні будівлі на досить великій території з дитячими майданчиками та зонами для барбекю, великим приходом близько 1 000 осіб, так?

Так, десь 240 родин. Сьогодні на проповіді я сказав, що є парафіяни, і є прихожани.

Парафіяни записуються до парафії, стають активними членами громади, збирають пожертвування для церкви, беруть відповідальність на свої ремена.

А є прихожани — люди, які приходять дуже радо в церкву, вони послухають і відійдуть. Хтось має все це за них зробити: побудувати церкву, почистити дороги, покосити траву, зварити каву. Прихожани мають з часом ставати парафіянами, і створювати те життя, яке ми хочемо, яке заслуговуємо.

Тобто вся ця нерухомість ваша власність?

Так, власність нашої громади.

І вам знадобилося 25 років, щоб усе це збудувати?

Не збудувати буквально, але побудувати таке життя.

Податки в державу ви сплачуєте?

Ні, краса в тому, що релігійна громада звільнена від податку. Інакше б ми не дали раду. За таку велику посілість — то сотні тисяч податку.

Тобто церква живе виключно з пожертвувань?

Так, з того, що парафіяни дадуть до "недільного кошика".

Чи в Україні значення церкви таке саме?

Я за походженням із західної України. У нас не було держави, але у нас завжди була церква. Церква була такою гаванню, де ми могли залишатися українцями, де ми зберегли свої обряди, звичаї, історію, нашу ментальність, нашу самобутність. Церква була осередком. І тут у США церква стає осередком не тільки духовного життя, але національно-культурного життя.

Я отримала вашу розсилку до громади, де ви звертаєтеся до Уряду США, щоб виправити факти з історії України в шкільних підручниках, саме про голодомор…

Так, вже було три сенатські слухання з цього питання.

Тобто ви, як представник української громади, ефективно лобіюєте зі зміни?

Я особисто тричі виступав перед сенаторами і доводив, просив, переконував фактами — як важливо включити тему голодоморів, і нашого українського голодомору окремо, в шкільну програму США.

Про що я казав: перше, маємо обов'язок пам'ятати ті жертви. Їх не повернути, але хоча б пам'ятати про їх страждання, ми маємо обов'язково. Цю трагічну сторінку історії людства треба пояснити, особливо для молоді, що такі речі ставалися, і вони можуть статися, бо, на жаль, у кожній людині є потенції робити добро або зло. За нами залишається вибір.

І друге: ми маємо навчити співчуттю дітей. Щоб не ділили на кращих і гірших. І щоб несли особисту відповідальність за свої дії, а не перекладали відповідальність на "фюрера".

Відповідальності більшість людей уникають, це тягар.

Так. Але що найважливіше — навчити дітей милосердю. І це сенаторів зачепило. Це важливе питання для американців — повага до життя, свого чи іншого.

Отче, недавно весь світ був у скорботі через втрату одної з наймудріших людей планети Любомира Гузара. Яка ваша особиста думка про його наступника, митрополита Київського, предстоятеля Української греко-католицької церкви Святослава Шевчука? Чи вдається йому об'єднати християнську громаду країни і бути моральним авторитетом для багатьох вірян?

Я мав ласку особисто знати Любомира Гузара, він бував у нас, збирав кошти на побудову Патріаршого Собору Христового Воскресіння в Києві, і ми служили Службу Божу. Коротко, на мою думку, як така людина, Патріарх Любомир став моральним авторитетом не тільки для української греко-католицької церкви, а для всього українського суспільства на теренах України після Радянського Союзу. Він проповідував Євангельські правди: любов, правда, справедливість, милосердя, і він це свідчив своїм особистим життям. Бо що буває стається, проповідники дуже красиво проповідують, але ця проповідь не відповідає реальному життю чи поведінці людини. Ще цікаво — він відрікся від влади при житті, хоча мав величезний вплив. Чому? Щоб показати можновладцям України не триматися за владу. Влада є для того, щоб служити громаді, народу.

Шевчук так зможе?

Я думаю він уже є того рівня особою. Він має колосальні потенції, він блискучий інтелектуал, глибоко духовна особа. Він ще молодий. Гадаю його можна прирівняти до Митрополита Шептицького, який був наймолодшим з єпархів і прослужив 40 років. У нього є візія розвитку Христової Церкви, прикладів нормального церковного життя. І в середині церкви, і в суспільстві. Як Український католицький університет….

Європа та США вже давно відчули наступ ісламу в різних формах його існування: від толерантної віри до фундаментальної агресії. Чи відчуває католицька церква загрозу в поширенні ісламу?

Я не думаю, що будь-яка релігія, включаючи іслам, може бути загрозою для людини віруючої. Іслам відноситься до моністичних релігій. Якщо брати з богословського підходу — ми віримо майже в одного Бога. Якщо взяти старий завіт, це фундамент для юдейської віри, християн і мусульман. Я не бачу загрози ніякої.

Друга справа, що там перев'язується політика з релігією, і фанатизм, радикалізм — це інше. У всіх релігіях є радикали, які спотворюють суть тої чи іншої релігії.

Очевидно, що тут в США багато переселенців з Сирії.

Так, це катастрофа. Стільки людей загинуло, багато змушені залишити свій край. Але зауважте, мусульмани не йдуть у напрямку Саудівської Аравії, Еміратів, де життя процвітає, і та сама віра, ті самі цінності. Чомусь вони повертають дорогу до Європи. І хтось їх туди веде до Європи. Правда? Дві речі: це політика, і без Москви, я гадаю, тут не обійшлося, аби тільки потрясти Європу/США трохи.

По-друге, це розвинена християнська культура і бажання допомогти ближньому. Якщо ти легальний іммігрант, ти матимеш безкоштовні освітні послуги, медичний супровід, помешкання, субсидії.

Тобто загрози нема?

Немає, є лише маніпуляція. Але держава має боронити безпеку, саму людину, її гідність і права. Це її робота.

Я не думаю, що будь-яка релігія, включаючи іслам, може бути загрозою для людини віруючої.

Українці, коли переїжджають жити в Америку, вони змінюються з часом? Чи ні?

Не змінюються. Людина, яка сформована в конкретному середовищі, уже не може змінитися. Інша справа, що вона адаптується до нових умов, прилаштовується. І якщо створені кращі умови, вона може себе краще проявити, мати гідне життя. Середовище в США за 200 років уже сформоване. Українці бачать, як американці з повагою ставляться один до одного, як вони відносяться до закону, і стають законослухняними, чесно сплачують податки, стають більш толерантними. Українці вільно приймають ці цінності і цю відповідальність. Але, по суті, вони залишаються такими самими.

Українці проявляють свої кращі сторони тут?

Так, вони працьовиті, розумні, ініціативні. Вони приїжджають і вже за 5 років мають і хати, і машини, і прекрасну роботу, а діти йдуть до школи. Тяжко, звичайно, працюють, дуже ощадні, і головний феномен наш — ми гуртуємося навколо церкви. Ну от ми маємо таку маленьку Україну собі тут на горбі [сміється].

На жаль, в мене було багато неприємних моментів в церкві, і багато в кого з моїх друзів. Коли ти заходиш в храм, як звичайна нормальна людина, до тебе обов'язково хтось підійде і буде повчально розказувати, що і де ти не так зробив, не там став, не так поклонився, спідниця не того кольору і взагалі — приходьте іншим разом. Відчуття осуду навкруги тебе переслідує. Чи це так просто в Україні? Чому у нас так люблять засуджувати?

Така проблема в Америці ще залишилася в південних штатах, особливо в ангеликів. Це є формування світогляду, разом з розвитком науки й інтелекту. Це залежить від того, як ми сприймаємо себе як людей. Цей підхід може бути архаїчний, племенний: "ми — вони", "ми кращі — вони гірші". І хтось якщо не входить в рамки "наших норм", він чужак. А може бути сучасний, прогресивний. Церква має бути універсальною і транслювати поняття, що всі ми є діти Божі. Це залежить від рівня розвитку. Маємо тяжіти до глобалізму. А війни стаються як перешкода цьому шляху. Радикалізм зростає там, де люди обмежені у своєму сприйнятті та розвитку.

Може частково це і є причиною ситуації у нас на сході країни?

Причиною є російська пропаганда. Все це привнесено агресією Кремля. Ясно, що були якісь симпатики до російської мови чи культури в східних регіонах, але люди не пішли б агресією проти своїх же.

Як гадаєте, чому так важко нам здолати цю проблему, і що нам допоможе цю війну зупинити, окрім Бога?

Як казав Любомир: "Молитися так, ніби вже залежить від Бога, і працювати так, ніби все залежить він нас". По-перше, ми не маємо всієї інформації. По-друге, ми не називаємо речі своїми іменами. Ми й надалі називаємо — АТО, а це є тотальна агресія, це — війна. Якщо ми замінимо напівправду на правду, то буде абсолютно інша реакція усього суспільства на цю ситуацію. Це військовий стан, це в три зміни працюють всі заводи-фабрики на перемогу. У нас є позитивні зрушення: безвіз, Угода про Асоціацію, реформи, але ж рана — відкрита.

Правда завжди дуже проста, коротка і гірка, але вона визволить нас у цій війні. Наші парафіяни-українці приїжджають до нас і кажуть: парадоксально, на сході війна, хлопці гинуть, а у Львові чи Києві люди спокійно п'ють каву, ніби війни нема. Правда — це дуже важливо. З правдою ми завжди вийдемо переможцями з війни. В чому вона: є ворог — орда, напала на наші землі, зруйнувала і руйнує наші життя і наші родини, і маємо справжню війну.

Самі американці розуміють, що це Росія все робить?

Тепер розуміють. Розуміють, що це гібридна війна, нестандартна. Прийшли "зелені чоловічки" без упізнавальних знаків, провели псевдореферендум, захопили Крим. І супроводжують це суцільною неправдою і наглістю.

Друга справа, що американці не були готові дати відсіч, хоча вони стали гарантами Будапештського меморандуму. Росія стала агресором. Американці хотіли виграти час, зупинити агресію, піти на Мінські переговори, а тим часом підготувати всю спільному, щоб через санкції ціна агресії стала надто високою для Путіна.

Правда завжди дуже проста, коротка і гірка, але вона визволить нас у цій війні.

Як діаспора Бостона допомагає?

Навіть перед Майданом ми завжди допомагали. Ми стихійно відреагували на події в Україні: почали збирати кошти, необхідні речі. Працюємо через перевірену часом організацію "Зудак". Тільки на допомогу потерпілим на Майдані, в Криму та на Сході зараз, наша громада зібрала і передала більше $100 тис. І за останні 2-3 роки ми передали також понад $100 тис. Львівському Католицькому Університету. Також спонсоруємо стипендії львівським семінаристам. Війна йде, а треба готувати людей. Освіта — наша зброя. І ще одна важлива справа — ми приймаємо абсолютно безкоштовно дітей на реабілітацію в Бостонському опіковому центрі. Щороку місіонерська група лікарів з Бостону їздять до України, оперують дітей, беруть найскладніші випадки.

І хто фінансує ці лікування?

Масони. Це офіційна, шанована організація. Вони фінансують лікування, а тоді наша громада перебирає на себе обов'язок влаштувати побут постраждалих. Наприклад, наша громада адаптувала до повноліття відому українську дівчинку Настю Польову, яка винесла з палаючого будинку свою сестру і отримала більше 70% страшних опіків. Вся Україна пам'ятає цей випадок.

Ви особисто — патріот?

Я не дуже люблю це слово. Патріотизм, як на мене, це добре робити свою справу. А якщо вже наголошується на патріотизмі — щось тут не в порядку. Це не відповідно навіть озвучувати: "Я — патріот". Хтось це має про мене так сказати.

Але ж ви себе вважаєте патріотом?

Абсолютно так!

Чим патріотизм українців відрізняється від патріотизму американців?

Я б сказав, що не відрізняється. Проте вони роблять важливу і цікаву річ: щодня перед заняттями у школі чи садочку вони кладуть руку на серце і проголошують гімн з присягою до національного прапора США. Таким чином ми стоїмо поруч і виголошуємо щодня відповідальність за спільне майбутнє. Так виховується патріотизм в США.

Що б ви побажали українцям?

Я побажав би того, що важливо в кожній родині — єдності, пошани до людської гідності та готовності до самопожертви. Наш народ працьовитий, освічений, дуже гостинний. В усьому іншому — нас врятує правда.