Фізики Чарлз Міснер, Кіп Торн та Джон Вілер в своїй книзі “Гравітація” стверджували: якщо час зупиняється на горизонті подій чорної діри, то ніщо ніколи не досягне горизонту подій. Таким чином, точка неповернення є також точкою недосяжності. Питання: як тоді можуть існувати чорні діри?

Відомо, що ці об’єкти (математичні в принципі) не піддається спостереженню для зовнішніх спостерігачів. Оскільки там «час зупиняється», сам горизонт назавжди залишається в майбутньому для зовнішнього спостерігача.

Але, пояснюють трійця, дослідники винайшли ще один спосіб переконати себе в реальності чорної діри та її горизонту: поверхня останнього впливу.

Слово «поверхня» стосується чогось у просторі-часі, а не в просторі, тому зазначений термін також не слід сприймати надто буквально.

Ось про що йдеться: уявіть, що ви спостерігаєте, як космічний корабель падає в чорну діру. Ви стежите за цим кораблем за допомогою телескопа, але у вас також є можливість надсилати радіоповідомлення його пілоту. З часом ви помічаєте, що на відповідь йде все більше часу, а голос пілота стає все глухішим і глухішим через дедалі більшу затримку в часі.

Цей ефект швидко стає більш вираженим; просте речення спочатку займає секунди, потім хвилини, години, дні, роки.

І в один прекрасний момент ви розумієте, що наступний сигнал, який ви посилаєте пілоту, не дійде до нього раніше, ніж космічний корабель теоретично досягне горизонту. Або в космологічно далекому майбутньому.

Іншими словами, у вашій власній системі відліку ваш сигнал ніколи не дійде до пілота. Ви пройшли поверхню останнього впливу.

Навіть якщо пілот ще не досягнув горизонту, ви вже не можете надіслати йому попередження, порадивши повернути назад. Звичайно, він може повернути назад самостійно (він все ще за горизонтом), але ви втратили можливість впливати на нього.

Допускаючи існування цієї поверхні останнього впливу нібито пояснює реальність самих чорних дір, здатних продуктувати таке явище, як ефект дилатації часу.

Зазвичай підручники посилаються на теорію відносності Альберта Ейнштейна, згідно якої масивні об’єкти сповільнюють час. Це означає, що час пілота космічного корабля проходитиме повільніше, ніж для спостерігача, який залишився далеко від чорної діри.

І тут виникають дві умовні проблеми.

По-перше, досягти горизонту подій неможливо. Як, відповідно, і зупинити час. Тобто рух перетворюється на нескінчену довгу подорож, а ефект дилатації перестає бути чимось, що можна вимірювати задовго до того, як перерветься розмова між пілотом та спостерігачем.

Відповідно, давати оцінки того, що неможливо виміряти, м’яко кажучи, некоректно.

По-друге, корабель не може досягти швидкості світла, оскільки володіє масою. А відтак, час подовжує існувати, як і горизонт подій. Тобто потрапити за горизонт подій, пройти, можливо, простір, де час відсутній (?), також неможливо.

Відповідно, — якщо навіть корабель збережеться як об’єкт (необхідний для моделювання), то він потрапляє не тільки в гравітаційну пастку, а й пастку часову. І ми до того ж — за умови існування чорних дір — не маємо навіть теоретичного уявлення, що буде відбуватися з таким локальним часом.

З точки зору зовнішнього спостерігача, такий об’єкт все більш і більш зміщується до червоної лінії спектру, а потім стає “темним” через ефект гравітаційного червоного зсуву. В кінцевому підсумку він “пропадає з радарів”. Нібитон «замерзає» на межі чорної діри, але це лише ілюзія, викликана змінами в передачі світла і інформації в сильному гравітаційному полі.

Тобто “чорнота” означає лише нашу нездатність вимірювати. А також те, що за горизонтом подій може існувати лише світло (якщо так, то не зрозуміло в якій саме формі).

Звідси виникає логічне питання. Світло не має маси, воно рухається з максимальною для простору швидкістю і сприймається виключно в проекції “стріли часу”. Але ж це не означає, що “по той бік” горизонту подій існує аналогічні нашому світу фізичні закони — внаслідок умовного подолання маси, швидкості та часу.

Хіба що “концентрат світла”, законсервований в самій чорній дірі.

Источник: alter-science.info