Newsua.biz


За яких умов власник квартири може вимагати виселення зареєстрованого в ній родича: позиція Верховного Суду

14 мая
08:28 2023

Сам факт припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє особу права користування займаним приміщенням.

При вирішенні справи про виселення особи чи визнання такою, що втратила право користування, що по суті буде мати наслідком виселення, суд повинен провести оцінку на предмет того, чи є втручання у право особи на повагу до його житла не лише законним, але й необхідним у демократичному суспільстві. Інакше кажучи, виселення особи має відповідати нагальній суспільній необхідності, зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою.

На цьому наголосив Верховний Суд у постанові від 1 березня 2023 року по справі №296/1389/21.

Короткий зміст заявлених позовних вимог

У лютому 2021 року позивачка в інтересах свого неповнолітнього сина, який є власником квартири відповідно до договору дарування, звернулася до суду з позовом до свого брата про усунення перешкод у користуванні квартирою шляхом виселення та зняття з реєстрації.

Свої вимоги позивачка мотивувала тим, що її син є власником квартири. У зазначеній квартирі були зареєстровані брат (з 2005 року) та мати сторін спору, однак фактично проживала лише мати, яка померла. Після її смерті відповідач самовільно вселився в квартиру та змінив замки. Також зазначила, що відповідач зловживає спиртними напоями та телефонує з погрозами застосувати фізичне насильство у разі створення перешкод у проживанні в квартирі.

Разом з тим, в ході перевірки поліцією поданої заяви факту вчинення кримінального правопорушення відповідачем не встановлено, викладені в заяві обставини не підтверджено.

Позивачка вказувала, що саме з вини відповідача її син не має можливості використовувати належну йому на праві власності квартиру для проживання та не може здати цю нерухомість в оренду. При цьому відповідач не є членом сім`ї власника та з ним не укладався договір оренди або ж найму житла. Наголошує, що відповідач з часу реєстрації комунальні послуги не оплачує, приміщення займає самовільно та відмовляється добровільно виселитися, чим чинить перешкоди у користуванні і розпорядженні майном, у зв`язку з чим вона в інтересах свого неповнолітнього сина змушена звернутися до суду.

Із урахуванням зазначеного, позивачка просила, усунути її сину перешкоди у користуванні власністю, а також просила зняти відповідача з реєстрації місця проживання за вказаною адресою.

Рішенням Корольовського районного суду Житомира від 2 вересня 2022 року у задоволенні позову відмовлено. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що власник майна фактично проживає з матір`ю за іншою адресою та не обґрунтував необхідності самостійного проживання у вказаній квартирі, зважаючи на вік. Позивачем не доведено належними доказами обставини існування заборгованості по комунальних платежах, їх сплати позивачем.

Не доведено руйнування чи умисного пошкодження майна позивача відповідачем. Суд взяв до уваги, що відповідач має хворобу серця, є особою з інвалідністю другої групи та не має у власності іншого житла, тривалий час проживав та зареєстрований у спірній квартирі.

Наявність у власності його дружини квартири, яка була набута до реєстрації шлюбу з ним, не свідчить, про забезпечення житлом відповідача. Також звернуто увагу на наявність у позивача права вимагати усунення перешкод у користуванні власністю.

Постановою Житомирського апеляційного суду від 12 грудня 2022 року апеляційну скаргу позивачки залишено без задоволення, а рішення Корольовського районного без змін.

30 грудня 2022 року представник позивачки подав до Верховного Суду касаційну скаргу.

Позиція Верховного Суду

Колегія суддів КЦС ВС дійшла наступних висновків.

Втручання у право заявника на повагу до його житла має бути співмірним із переслідуваною законною метою. У рішення Європейського суду з прав людини від 02 грудня 2010 року у справі «Кривіцька і Кривіцький проти України» зазначено, що поняття «житло» не обмежується приміщенням, в якому особа проживає на законних підставах або яке було у законному порядку встановлено, а залежить від фактичних обставин, а саме існування достатніх і тривалих зв`язків з конкретним місцем. Втрата житла будь-якою особою є крайньою формою втручання у право на житло.

Концепція «житла» має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві.

Враховуючи, що виселення є серйозним втручанням у право особи на повагу до її житла, суд надає особливої ваги процесуальним гарантіям, наданим особі в процесі прийняття рішення. Зокрема, навіть якщо законне право на зайняття приміщення припинено, особа вправі мати можливість, щоб співмірність заходу була визначена незалежним судом у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції. Відсутність обґрунтування в судовому рішенні підстав застосування законодавства, навіть якщо формальні вимоги було дотримано, може серед інших факторів братися до уваги при вирішенні питання, чи встановлено справедливий баланс вжитими заходами.

Аналіз положень статей 64, 150, 156, 162 Житлового кодексу України дає підстави для висновку про те, що право членів сім`ї власника будинку користуватись жилим приміщенням може виникнути та існувати лише за умови, що така особа є членом сім`ї власника житлового приміщення, власник житлового приміщення надавав згоду на вселення такої особи, як члена сім`ї.

У статті 9 ЖК України передбачено, що ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом. Житлові права охороняються законом, за винятком випадків, коли вони здійснюються в суперечності з призначенням цих прав чи з порушенням прав інших громадян або прав державних і громадських об`єднань.

Тобто будь-яке виселення або позбавлення особи права користування житлом допускається виключно на підставах, передбачених законом, і повинно відбуватись в судовому порядку.

У той же час статтею 317 ЦК України передбачено, що власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місце знаходження майна.

Відповідно до частин першої і другої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов`язків власник зобов`язаний додержуватися моральних засад суспільства.

Згідно із частиною першою статті 383 ЦК України власник житлового будинку має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім`ї, інших осіб.

Положеннями статті 391 ЦК України передбачено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.

Відповідно до пункту 2 частини першої статті 395 ЦК України речовими правами на чуже майно є право користування (сервітут).

Згідно з частинами першою, четвертою статті 156 ЖК України члени сім`ї власника жилого будинку (квартири), які проживають разом з ним у будинку (квартирі), що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку (квартири), якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.

До членів сім`ї власника будинку (квартири) належать особи, зазначені в частині другій статті 64 цього Кодексу. Припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням. У разі відсутності угоди між власником будинку (квартири) і колишнім членом його сім`ї про безоплатне користування жилим приміщенням до цих відносин застосовуються правила, встановлені статтею 162 цього Кодексу.

Права члена сім`ї власника житла на користування цим житлом визначено у статті 405 ЦК України, в якій зазначено, що члени сім`ї власника житла, які проживають разом із ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону.

Житлове приміщення, яке вони мають право займати, визначається його власником.

Член сім`ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім`ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом.

У статті 406 ЦК України унормовано питання припинення сервітуту.

Сервітут припиняється у разі, зокрема, припинення обставини, яка була підставою для встановлення сервітуту.

Сервітут може бути припинений за рішенням суду на вимогу власника майна за наявності обставин, які мають істотне значення. Сервітут може бути припинений в інших випадках, встановлених законом.

Отже, аналіз положень ЖК України та ЦК України свідчить про те, що у частині першій статті 156 ЖК України не визначені правила про самостійний характер права члена сім`ї власника житлового будинку на користування житловим приміщенням, не визначена і природа такого права. Передбачено право члена сім`ї власника житлового будинку користуватися житловим приміщенням нарівні з власником, що свідчить про похідний характер права користування члена сім`ї від прав власника.

Зазначена норма не передбачає і самостійного характеру права користування житловим приміщенням, не вказує на його речову чи іншу природу. Водночас, посилання на наявність угоди про порядок користування житловим приміщенням може свідчити про зобов`язальну природу такого користування житловим приміщенням членом сім`ї власника.

Разом із тим, відповідно до частин першої та другої статті 405 ЦК України члени сім`ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону.

Отже, при розгляді питання про припинення права користування члена сім`ї власника житла, суди мають приймати до уваги як формальні підстави, передбачені статтею 406 ЦК України, так і зважати на те, що сам факт припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням, та вирішувати спір з урахуванням балансу інтересів обох сторін.

У справі, яка переглядається, спір виник між позивачкою, яка діє в інтересах неповнолітнього сина, який є власником квартири, та рідним братом позивачки та дядьком її сина, в інтересах якого вона звернулася до суду із цим позовом, з приводу користування квартирою.

Отже, необхідно вирішити питання про співвідношення прав учасників справи, передбачених статтями 391, 395, 405, 406 ЦК України та статями 64, 150 та 156 ЖК України.

Правові висновки щодо вирішення подібних спорів викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі №353/1096/16-ц (провадження№ 14-181цс18), а також у постановах Верховного Суду у складі Касаційного цивільного суду від 10 березня 2021 року у справі № 715/574/20, провадження № 61-18129св20, від 19 травня 2021 року у справі № 712/4380/20, провадження № 61-1865св21, від 31 серпня 2022 року у справі № 554/2412/19, провадження № 20214св21.

Верховний Суд неодноразово підкреслював, що при вирішенні справи про виселення особи чи визнання такою, що втратила право користування, що по суті буде мати наслідком виселення, суд повинен провести оцінку на предмет того, чи є втручання у право особи на повагу до його житла не лише законним, але й необхідним у демократичному суспільстві. Інакше кажучи, виселення особи має відповідати нагальній суспільній необхідності, зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою (зокрема постанова від 18 січня 2023 року у справі № 442/810/22, провадження № 61-8377св22).

Ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й суд апеляційної інстанції, враховуючи вказані норми матеріального права, правильно встановивши фактичні обставини справи, які мають суттєве значення для її вирішення, перевіривши доводи позивачки, яка діє в інтересах неповнолітнього сина, про усунення перешкод у користуванні житловим приміщенням на предмет пропорційності переслідуваній легітимній меті у світлі статті 8 Конвенції, та належним чином дослідивши, чи відповідає припинення права користування відповідачем спірною квартирою необхідності захисту права власника (чи дотримано баланс між захистом права власності неповнолітнього та припиненням права відповідача на проживання у квартирі), дійшов обґрунтованого висновку, що позовні вимоги не можуть вважатися обґрунтованими.

При вирішенні спору судами було враховано, що неповнолітній власник квартири, в інтересах якого діє його мати (рідна сестра відповідача), фактично проживає з матір`ю за іншою адресою.

Позивачка, яка діє в інтересах неповнолітнього сина, не обґрунтовувала необхідності проживання у вказаній квартирі її та її сина, зокрема зважаючи на його на вік (на момент звернення до суд у із цим позовом сину виповнилося 13 років і місцем його проживання вважалося місце проживання його батьків).

Позивачкою також не надано доказів існування заборгованості по комунальних платежах, не доведено руйнування чи умисного пошкодження спірної квартири.

При вирішенні спору судами також було надано оцінку тому, що брат вселився та був зареєстрований у квартирі зі згоди власника квартири, тривалий час користується спірною квартирою, у власності житла не має.

При цьому брат є інвалідом другої групи. Під час перебування квартири у її власності сама позивачка не зверталася до суду з позовом стосовно користування спірною квартирою, а заявила такі вимоги лише після відчуження квартири на користь свого сина на підставі договору дарування від 10 червня 2020 року.

Отже, у справі, що переглядається, суди не встановили достатньої та пропорційної необхідності у захисті прав неповнолітнього, як власника житла, на користування квартирою, в якій він не проживає, шляхом серйозного втручання у право брата позивачки на повагу до житла, яким він користується протягом тривалого часу (з 2005 року).

При цьому слід враховувати, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палата Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц, провадження № 14-446цс18).

Колегія суддів, надаючи оцінку судовим рішенням на предмет їх законності у межах доводів касаційної скарги, погоджується з висновками судів попередніх інстанцій, оскільки суди, за встановлених у цій справі обставин, правильно застосували норми матеріального права, які регулюють спірні правовідносини, та дійшли цілком обґрунтованого висновку про відмову у задоволенні позовних вимог.

Отже, Верховний Суд залишив касаційну скаргу жінки в інтересах її сина без задоволення.

Источник: sud.ua

Share

Статьи по теме




Последние новости

В Испании компания детской одежды Gocco удалила из продажи детские футболки с перечеркнутым украинским флагом — фото и видео

Читать всю статью

Мы в соцсетях