Повстання Євгена Пригожина показало можливість появи Росії після Володимира Путіна — і те, що продемократичні сили можуть не перейти до влади.

Євген Пригожин, російський кейтеринг, який став воєначальником, озброєний танками та приватною армією, показав Росії та світу, якою може бути альтернатива президенту Володимиру Путіну.

Це був лише другий випадок за 23 роки правління Путіна, коли повстанський лідер із популістською привабливістю висловив бачення уявної Росії після Путіна. Перший випадок стався у 2011 році, коли Олексій Навальний очолив продемократичне повстання на вулицях столиці.

У той час, коли найманці Пригожина йшли на Москву, він намагався черпати свою вогневу міць з того самого головного невдоволення, що й Навальний: що путінізм — це система без підзвітності, якою керує кабала корумпованих посадовців, які більше зацікавлені у збагаченні і догоджанні босу, аніж робити покращення у країні.

На цьому схожість закінчується. Надзвичайні події минулих вихідних продемонстрували не лише вразливість Путіна до захоплення влади, але й перспективу того, що все, що станеться далі, може вирости з екстремальних і непередбачуваних сил, які російський президент розв’язав під час дорогої війни проти України. Пригожин, чиїх найманців звинувачують у невибіркових вбивствах та інших злочинах, ясно дав зрозуміти, що ці сили можуть бути такими ж, якщо не більш жорстокими.

“Війни неймовірно дестабілізують. Ось як історія постійно змінюється. Це повністю дестабілізує, і це призводить до культурної негативної реакції — ви не зовсім знаєте, як це виявиться. Я думаю, ми не знаємо, в якому напрямку збирається рухатися Росія”, – сказав Макс Бергманн, директор програми Європи, Росії та Євразії Центру стратегічних і міжнародних досліджень, вашингтонського мозкового центру.

У цьому короткому вікні потрясінь і невизначеності те, що колись було немислимим, на короткий час стало більше, ніж теоретичним, викликаючи питання про те, як давній російський лідер може піти і що буде далі.

Західні уряди, включно зі Сполученими Штатами, вказували на тріщини в автократичному керівництві Путіна. Високопоставлений член його власної партії Костянтин Затулін визнав, що Путін надто довго дозволяв бути ризику, який становив собою Пригожин, і що цей епізод “нікому не додав авторитету”. Центри влади в Росії — військові, олігархи, найближче оточення Путіна — були проаналізовані на предмет потенційних наступників.

Жодних достовірних імен не з’явилося, і за кілька днів Путін відновив принаймні рівновагу в російській політиці, серією виступів, спрямованих на те, щоб передати міцну хватку влади та постійну популярність.

“Бажаю здоров’я! Сподіваюся, ви доживете до 100!” кричала жінка російському президенту в південному місті Дербент, де через кілька днів після повстання показали Путіна і натовп, який кричав від захвату у ситуації, яка помітно контрастувала з роками його ізоляції через Covid-19.

Однак Пригожин, якого після заколоту відправили до Білорусі, а його найманці прийшли у безлад, показав, як той, хто бажає розповісти сувору правду про помилки російського уряду в Україні, може знайти прихильну аудиторію, доки не націлиться особисто на Путіна.

Перед тим, як піти у відставку, Пригожин нарощував підтримку, поєднуючи популістський марш проти корупції та проти еліт із закликами перетворити Росію, принаймні тимчасово, на версію Північної Кореї Кім Чен Ина чи Чилі Августо Піночета в гонитві за перемогою в Україні.

Він виявляв невдоволення непідзвітною системою та відстороненою елітою серед втрат Росії на полі бою. Але він також реагував на бажання яструбиного сектора російського суспільства піти на набагато більші крайнощі, якщо це необхідно, в один момент критикуючи “слабких дідусів” Москви за те, що вони не мають хоробрості застосувати ядерну зброю.

Його послання до кінця було суперечливим — він натякав на необхідність ескалації для успіху у війні, а також характеризував усе висловлене Кремлем обґрунтування війни проти України як хибне. Він був цікавим посланцем, який атакував саму систему, відповідальну за його власні багатства та безкарність.

Але його очевидний гнів через те, що російські солдати гинуть, відповідаючи малопідзвітним лідерам, мав силу.

“Молодший і середній офіцерський корпус, а також солдати на полі бою, частково ставилися до нього з розумінням”, — сказав Леонід Івашов, російський генерал у відставці, який виступав проти війни. “Він озвучив погану організацію військових дій, погане постачання та смертність”.

Попри те, що повстання може передвіщати більшу нестабільність для Путіна, ці події також можуть дати йому можливість зміцнити свою владу, потенційно шляхом ще більших репресій.

Пригожин — здебільшого унікальна фігура в Росії, і небагато інших мають у своєму розпорядженні платформу, історію битв і приватну армію, щоб почати повстання.

Вже зараз такі союзники, як голова національної гвардії Віктор Золотов, колишній охоронець Путіна, готові отримати вплив, оскільки російський лідер береться за те, щоб збройні сили країни були йому лояльні.

“Я абсолютно впевнений, що, попри демонстрацію своєї слабкості, режим успішно пережив заколот і повернувся до звичайної справи”, — сказав Андрій Колесніков, старший науковий співробітник дослідницького інституту Фонду Карнегі за міжнародний мир. “Я не бачу сил, які можуть повторити досвід Пригожина. Путін злякався, але це не означає, що його режим розбитий”.

З моменту приходу до влади в Росії на рубежі тисячоліть Путін старанно викорінював потенційні політичні загрози.

На початку він націлився на клас олігархів, які прийшли до влади в 1990-х роках після розпаду Радянського Союзу. Він ув’язнив нафтового магната Михайла Ходорковського і дав зрозуміти іншим індустріальним головам, що їх спіткає подібна доля, якщо вони не співпрацюватимуть з ним.

В останні роки Путін звернув увагу на продемократичну опозицію в країні. Навальний був отруєний і згодом ув’язнений у межах ширшої акції проти ліберальних активістів. Ці репресії посилилися з початком війни, закинувши більшість лідерів руху до вигнання чи в’язниці.

Однак підхід Путіна до ультраправих був іншим. З початком війни націоналістичні сили, які теоретично могли становити для нього загрозу, отримали можливість діяти та часом критикувати військових, частково завдяки їхній корисності у переслідуванні та розпалюванні війни. Доказом був Пригожин.

Протягом кількох місяців йому дозволяли виступати проти російського військового керівництва у публічних тирадах, хоча росіян по всій країні переслідували за те, що вони говорили набагато менше. Він був частково ізольований необхідністю його сил на полі бою; він вступив у бій, коли російські військові боролися за особовий склад, і остаточне захоплення Бахмута військами “Вагнер” є рідкісним успіхом Росії на полі бою в Україні.

Дії Пригожина підвищили ймовірність того, що хтось із давніх союзників Путіна міг діяти проти уряду російського лідера, хоча Путін був обережним, дозволяючи лише своїм найдовіренішим соратникам займати владні позиції навколо нього.

Ходорковський, який був звільнений з російської в’язниці в 2013 році і з того часу жив за кордоном, публічно закликав росіян взяти до рук зброю і підтримати Пригожина незабаром після початку повстання.

Він назвав російського найманця “недругом демократії” і “бандитом”, але сказав, що Пригожин функціонує як корисний ніж, видаляючи “злоякісну пухлину Кремля, яка мучить країну 20 років”. Він припустив, що росіяни, які прагнуть до демократії, можуть просто спробувати усунути Пригожина згодом.

Водночас російські ліберали зреагували на заколот проти путіна негативно.

“Будь-які заклики повалити владу за допомогою насильства і прийти до влади за допомогою насильства можуть призвести лише до того, що уряд базується на тотальному насильстві”, – написав у Telegram опозиційний політик Лев Шлосберг.

Навальний у своїй заяві після нагадав, що дізнався про події минулих вихідних від своїх адвокатів.

Він зазначив іронію в тому, що Пригожина та його бійців відпустили на волю після заколоту, а його звинувачують у створенні екстремістської організації, спрямованої на насильницьке повалення Путіна.

Навальний заявив, що будь-яке постпутінське майбутнє країни мають вирішувати вільні вибори.

“Не демократія, права людини і парламенти роблять уряд слабким і призводять до конвульсій”, — сказав він. “Саме диктатори та узурпація влади призводять до барикад, слабкості уряду та хаосу. Завжди”.

Источник: bykvu.com