Історія з колишнім депутатом Государствєнной Думи (Марією Максаковою, – ред.), яка має співати на параді до Дня Незалежності – дуже показова. Вона про провінційне мислення.

У нас досі купа людей з числа так званої “еліти” ментально залежні від Москви. І зараз мова не лише про очевидну вату. Мова про тих, хто весь час мусить отримати схвалення від метрополії, хай навіть від її “опозиційної” частини. Для кого сам факт належності до чогось московського – на підсвідомому рівні означає престиж, столичність, успіх.

Головна риса провінційності – це відсутність самодостатності. Культурний провінціал потребує схвалення “з центру”, він переповнений комплексами і постійно не впевнений в собі, він завжди буде оглядатися на думку “старшого брата”.

Наприклад, приїзджає в Україну на четвертому році війни російський журналіст-ліберал (в Росії поняття “ліберал” більш ніж умовне, як і “журналіст”). І весь наш “бомонд” буквально стає в чергу, щоб доторкнутися до “столичної” знаменитості.

Телеканали наввипередки беруть розлогі інтерв'ю, “інтелектуали” з відкритим ротом ловлять кожне слово. Московський гастролер явно не збирається говорити нічого по суті, ходить колами, не дає жодної змістовної відповіді на боязкі спроби задати “гостре питання”.

Але вартує московській зірці сказати “в Украінє” замість “на Украінє”, похвалити київські ресторани чи видати якусь затерту до дір банальність під виглядом одкровення – і серця тануть, обличчя розтягуються в посмішці захоплення, а зали гримлять аплодисментами.

Неможливо перемогти у війні, не перемігши провінціалізм.